Читати книгу - "Слово після страти"

і живцем кидали у вогонь дітей. Усе це вони робили, щоб врятувати власні шкури. І врятували. А зараз, либонь, показують своїм знайомим освенцімські номери на лівій руці і видають себе за борців з фашизмом. Один час на Заході лунали несміливі голоси про те, що зондеркомандівці такі самі злочинці, як і есесівці. На жаль, ці поодинокі голоси не почуло правосуддя...

В Освенцімі, як і в інших фашистських таборах,саме життя знайшло випробуваний метод колективного керівництва боротьбою в'язнів. Цей метод блискуче виправдав себе, бо розум свідомого, високоорганізованого колективу завжди стоїть значно вище розуму окремої, хай і геніальної особистості. Однак і в умовах Освенціму були керівники, які внесли особливо великий вклад у справу боротьби з фашизмом. На жаль, ще й на сьогодні не відомі імена всіх. Та я назву хоч деяких: це — Юзеф Ціранкевич, Хорст Іонасе, Ян Чешпіва, Антонін Новотний, Мілош Недв’єда, Зденек Штих, Карл Маловічка, Ота Краус, Еріх Кулка, Кафунек, Живульська, Вайян-Кутюр’є, Данієль Казанова, Діаманський, Барановський, Ганс Максфельд, Павло Логачов, Ернст Бургер, Хейнц Дюрмайєр, Гнат Кузьменко...

12

Стояла нестерпна липнева спека. Здавалося, сонце зависло над Освенцімом і палить немилосердно. Минали дні за днями, а в небі жодної хмаринки. Не дихне вітерець прохолодою, не ворухнеться покручене, кволо обвисле листя дерев. Розжарена бруківка і муровані стіни блоків аж пашать жаром. Табір нагадував велетенську розпечену духовку, в якій має задихнутися все живе. Натужно сопів і дихав жаром крематорій. Здавалося, це від нього йшла така спека. До нього не можна було звикнути. Мабуть, саме тому багато в’язнів в Освенцімі божеволіли.

В ці дні я валявся у душному шлафзалі на нарах, задихаючись від смороду і спеки. Мій виснажений організм судорожно боровся за життя. А воно не раз повисало на волосині. Та я не сам боровся за своє життя. За нього, як дізнався я потім, боролися десятки в’язнів. Одні діставали в «канадців» ліки, другі — продукти для мене, треті — сигарети для Вацека і штубового Зінгера. Мене регулярно відвідував Ганс і зрідка Антонович. А про Жору й казати нічого. Він буквально не відходив од мене: годував, напував, оберігав, підбадьорював. Якби не Жора, мене давно б уже не було на світі. «Дорогі мої, рідні! — думав я.— Чи віддячу вам за доброту, за турботу, за те, що, ризикуючи життям, допомагаєте мені?»

Через кілька днів, коли криза минула, у мене з’явився апетит, я почав їсти і, головне,— багато спати, навіть удень спав по кілька годин. Вацек і штубовий пунктуально дотримувалися угоди з Гансом і Антоновичем і не помічали мене. Їх приклад наслідували й інші проміненти. Звісно, робилося це не за красиві очі... Молодість і пристойне, як на табірні умови, харчування брали своє, і я потроху ставав на ноги. Знову з’явилася жадоба життя, непереборне бажання пережити Освенцім, бути свідком і учасником розгрому фашизму. Зараз я не боявся нічого, бо поруч були такі люди, як дядя Ваня, Антонович, Ганс, Жора. З ними не страшно й помирати. Воістину, тільки в часи суворих випробувань можна безпомилково визначити, чого варта людина.

Взяти Антоновича. На вигляд замкнутий, небагатослівний, суворий. Я ніколи не бачив посмішки на його наче з каменю витесаному обличчі. Та це була людина незвичайної доброти. Мене вражали в ньому рішучість, сміливість, винахідливість. Він ніколи не боявся риску. Причому риск він брав на себе, а не старався перекласти його на плечі інших. Одного разу я сказав йому про це. «Ет, перестань...— відмахнувся Антонович.— Найбільше ризикує боягуз». «Сміливого куля боїться, сміливому і багнет ні по чому»,— було його улюбленою примовкою.

А дядя Ваня! Комуніст ленінського гарту, колишній комісар полка, він уособлював у собі все найкраще, що мала партія до війни. Пристрасний агітатор, невтомний пропагандист, чудовий лектор, людина енциклопедичних знань, він проводив політичну роботу серед людей скрізь, куди закидала його доля. Він був безстрашний і водночас обачний, розсудливий. Ні на хвилину не сумнівався в перемозі нашої країни, вірив у неминучий розгром гітлеризму і вселяв цю віру в інших.

А взяти Ганса! Довгі роки ув’язнення і найвишуканіші знущання не очерствили його серця, не похитнули його комуністичних переконань. Він і в таборі був інтелігентним, беззахисно добрим, завжди спокійним і впевненим. Це був справжній тельманівець-антифашист.

А про Жору й казати нема чого. Він наче життєдайний вихор увірвався в моє життя, захопив, підкорив і повів за собою. Жора ніколи не сумував, не падав духом і цим нагадував Стася Бжозовського. Я не раз дивувався, звідки в нього стільки енергії, невситимості духу. Дружба з ним широко розкрила мою душу назустріч людям і всьому хорошому, що є в них. Приклад Жори навчив мене, що треба жити не для себе, а для людей, тоді й твоє життя буде чогось варте. Часу в нас із Жорою було досить, і ми розмовляли годинами. Я розповів йому своє життя, починаючи з дитинства і кінчаючи його освенцімським фіналом. Жора розказав про себе.

З його розповіді переді мною постала трагічна історія цілої родини.

Під час походу пілсудчиків на Україну в 1920 році один із польських жовнірів Адам Тшембіцький добровільно перейшов на бік Червоної Армії. Польський робітник не хотів воювати проти братів по класу — українських і російських трударів. У 1922 році доля закинула його в Одесу, де він познайомився з дев’ятнадцятилітньою красунею Оксаною Чередниченко, донькою портового вантажника. Та Оксанин батько, котрий пишався тим, що в громадянську війну воював у дивізії самого Котовського, і слухати не хотів про одруження його одиначки з тридцятисемирічним зайдою, у якого ні роду ні племені. Але Оксана мала батькову вдачу. Вона наперекір йому пішла до Адама й стала його дружиною. Через рік у них народився син, якого назвали Георгієм. Ображений непослухом одиначки, старий почав дедалі частіше заглядати в чарку, шукаючи там розради. Його можна було зрозуміти, Адже після смерті дружин| він п’ятнадцять років залишався вдівцем — боявся, що мачуха може ненароком образити Оксану, затьмарити її життя. І раптом така невдячність! Невдовзі він помер — якось під час розвантаження контейнерів потрапив під аварію.

Важко переживши загибель батька, Оксана ще більше прикипіла серцем до свого Адама, а обоє не могли