Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

class="book">Звичайно ж, у лабораторії немає ні Кейз-Ола, ні Мей. Там стоять два магнітофони, лежить кільканадцять котушок з магнітною ниткою, а ще більше порожніх. Коричнева павутина з них уже змотана, поснувала столи й стільці, шелестливою піною вкрила підлогу. З кожної котушки взято щонайбільше два-три відтинки, де магнітними знаками зафіксовано голоси трильйонера та його нареченої. І от магнітофони вправляються в красномовстві.

Не задля забавки морочаться серед ночі з магнітофонами шофер Люстіг, професор Кольрідж і професор Торн. Металеві «сколопендри» скоряються тільки голосові Кейз-Ола. Тільки його вони підпускають до себе. Голос людини підробити важко — на це й розраховував трильйонер, а також ті, хто проектував йому кібернетичні пристрої. Але навіщо підробляти? Можна підійти до «сколопендри» з портативним диктофоном, натиснути на кнопку — і Кейз-Олів голос вигукне: «Стоп!» Залазь тоді до її кабіни, вимикай ядерний реактор — адже інженер Айт роздобув секретне число цифрового замка! — і машина з ворога стане другом.

Здається, просто. А от ніхто досі не додумався до цього, крім інженера Дейва з інституту автоматики далекого Союзу Комуністичних Держав. Тут його не знає ніхто, та й він сам і гадки не має, що складена ним детальна інструкція кільканадцяти способів виведення з ладу кібернетичних машин ворога перелетіла через океан і лежить у вигляді невеликого блокнота на столі однієї з лабораторій «Містечка науки» Уранії.

— Чудесно, друзі! — повторює Кольрідж. — А тепер перепишемо на барабан пам'яті. Торн, а візьмись-но за цю справу.

— Га? — професор здригнувся, кліпнув очима. — Переписати? Гаразд. — Він спроквола підвівся, взяв простягнуту Кольріджем котушку з магнітною ниткою і попростував, похнюплений, до сусідньої кімнати.

Кольрідж провів його стурбованим поглядом, похитав головою.

— Погано, Люстіг. Непокоїть мене Торн. Це — геніальний вчений, такі народжуються один раз на століття. Але в політиці він — дитина. Зараз йому дуже тяжко. Сталося найстрашніше для нього: він побачив, що досі йшов хибним шляхом.

— А ви, Кольрідже? — запитав Люстіг.

— Я? Що можна сказати про мене? Я завжди був другорядним персонажем у трагедії, що зветься життям. Мені, мабуть, слід було б народитись жінкою: я всім був за няньку. Няньчив професора Торна і піклувався про його гордовиту дружину; клопотався про Тессі Торн. Мені здавалось, що вони без мене загинуть. Так і життя промайнуло.

— Промайнуло, Кольрідже? Вам ще жити та жити!

Кольрідж невесело посміхнувся.

— Я, мабуть, і помру нянькою. Зараз мені, наприклад, хочеться поклопотатись коло вас, хоч ви й «страшний комуніст»… Скажіть, ви закохані в Тессі?

Люстіг мовчки схилив голову.

Розмова урвалась. Тихо перемотувалася нитка на котушках магнітофона. Підморгувало зелене вічко апарата. Зосереджено клацали перемикачі електронно-обчислювальної машини, яка готувала для кібернетичної «сколопендри» нову програму — для голосу Мей.

Кольрідж і Люстіг мовчали. Кожен думав про своє.

Так буває в бліндажі перед боєм: замисляться бійці, поринуть у спогади. Перебігають в пам'яті картини минулого. Колишні мрії постають у їх прозовому втіленні. І власне життя, і життя знайомих людей пригадується так, ніби надійшла та мить, коли треба зважити й оцінити, засудити чи схвалити. А втім, так воно і є: незабаром загримить бій, і не один впаде на груди рідної планети, неспроможний вже ні мріяти, ні мислити.

Кольріджеві згадався епізод далекого дитинства — випадок з таких, що врізаються в пам'ять назавжди.

…Автобусна зупинка посеред голого степу. Сіється огидна холодна мжичка. Біля стовпа з табличкою, кутаючись у благенький плащ, стоїть худорлявий підліток, на ім'я Кольрідж, і тоскно поглядає на автостраду.

Він мокрий до рубця і страшенно замерз. Йому моторошно: насувається ніч, а навколо — ні душі.

Можна припинити цю муку: за дві милі звідси рідна домівка, де сухо й тепло, де його з радістю зустрінуть батько й мати. Але вороття немає. Кілька годин тому Кольрідж вийшов звідти, щоб повернутися інженером або вченим.

Йому не поталанило з першого кроку: хлопця перестрів п'яниця Лейтес, зметикував, що в нього є гроші, і зажадав викуп — п'ять дайлерів. Кольрідж знав, що шахрай не поступиться і не зглянеться, тому з одчаєм приреченого першим кинувся на нього. Але той навіть не встряв до бійки. Він спокійнісінько скрутив хлопцеві руки, притис його коліном, витяг з кишені гаманець та й пішов собі геть. Там було сімнадцять дайлерів — усе, що мати могла дати своєму синові, виряджаючи його в життя.

І ось він стоїть сам на автобусній зупинці. У підлітка жевріє слабенька надія: опівночі проходить автобус, на якому працює кондуктором щирий і людяний дядько Крісті. Треба дочекатись: може, він зарадить лихові.

Та ніч запам'яталася Кольріджеві як втілення тоскного, нескінченного чекання. Автобус дядька Крісті став для нього не просто транспортним засобом — це був чарівний корабель щастя, провісник здійсненності мрій і прагнень.

Той автобус пройшов не зупинившись. Приголомшений Кольрідж спочатку біг за ним, потім сів край дороги і заплакав — уперше за нестерпно важкий день.

Отак він і просидів цілу ніч. Повз нього гордовито мчали блискучі красені легкові, байдуже пропливали автобуси, зосереджено проповзали грузовики. Нікому не було діла до підлітка. А він, надто чесний, щоб обдурювати, надто м'який і нерішучий, щоб діяти нахабно, навіть не спробував зупинити якусь автомашину. На світанку одна з них сама зупинилась біля нього. Шофер визирнув, махнув рукою: лізь, мовляв, до кабіни! Вислухавши сумну історію підлітка, засміявся дружньо, почастував гарячою кавою з термоса, довіз до столиці, дав п'ять дайлерів і сказав на прощання: «Запам'ятай, хлопче: люди хороші! Завжди тримайся людей: без них — загинеш!»

Давно те було. Не раз по тому злиденний студент Кольрідж «голосував» на автострадах Монії і не раз, уже будучи професором, віддавав усе, що мав, аби допомогти людині в біді. Істина, проголошена незнайомим чоловіком, визначила його життя на багато років. Але чому ж зараз той далекий епізод набуває іншого забарвлення, будить небажані асоціації, стає майже символічним?

Сімнадцять років після загибелі сім'ї він не жив, а скнів, як отам на автобусній зупинці під сірою