Читати книгу - "Не мій мільйонер, Ірина Романовська"

34.

Ігор.

 

Якихось пів години пройшло, а сонячне небо вже зникло за дощовими хмарами, що раптово налетіли скрізь. Здавалося б, що дощ наприкінці лютого - це як провісник швидкої весни: тане сніг, температура повітря підвищується та все навколо незабаром почне зеленіти.

Але насправді ж лютневий дощ - це холодні краплі, північний вітер та величезні кучугури талого льоду впереміш із багнюкою та горами сміття, яке раніше вдало ховалося під кіркою білого снігу.

Похмурий період за моїми власними відчуттями. Біла частина зими вже пройшла, а ось до перших зелених паростків трави та набряклих бруньок на деревах ще зарано.

Зазвичай я забираю Аню коло в'їзду на територію університету, але сьогодні погода вносить корективи. Довелося змінити звичний перебіг речей.

Під’їжджаю до головного входу в економічний корпус. Між сходами та моєю машиною залишається якихось метрів сорок. Знаю, що в Ані куртка довга та тепла, але в неї є один суттєвий, як на мене, мінус - вона без капюшона. У таку погоду він би точно не завадив. І навряд дівчина взяла з собою парасольку. Бо останній тиждень на вулиці було настільки тепло й сонячно, що навіть не зрозуміло, звідки цей дощовий циклон узявся.

Добре, що в мене є машина. Парасолька не займає багато місця в багажнику, їсти не просить, але часом буває в пригоді. Як, наприклад, сьогодні.

Зустріну Аню біля дверей, щоб взагалі й краплі не впало їй на голову.

Дивлюся на годинник та рахую, що до кінця пари в неї ще хвилин десять лишилося. Щоб скоротити час, як завжди, вибираю найпримітивнішу дію – піду покурю.

Кнопкою відчиняю вікно у дверях. Відразу ж мене обдає рясними мокрими, морозними краплями, поколює мов тоненькими голками.

Освіжаюче поєднання, яке за кілька секунд робить з мого обличчя пекучу, змерзлу постать. Таким чином покурити точно не вийде. Доводиться зачинити вікно та йти під парасолькою на ґанок під самий козирок будівлі.

Ледь встигаю чиркнути запальничкою, як позаду мене кричить командирський голос:

- Молодий чоловік, тут заборонено палити. Або загасіть цигарку, або я відведу вас до ректора.

У проймі відчинених дверей стоїть кремезний охоронець у фірмовій робі та з бейджиком на грудях. Молодець – мужик! Пильнує за порядком на робочому посту.

Якби я був на його місці, то навряд би висунув навіть носа на вулицю.

Пригадую, як свого часу нас так само ганяли охоронці по всій території університету, аби ніхто не палив цигарки під вікнами.

- Розумію. Нема ніяких проблем, пане. - спокійно відповідаю та швидким кроком йду до урни, що стоїть за кілька метрів від мене. Гашу ледь почату цигарку об металевий бортик та викидаю її в середину урни. Усі мої рухи супроводжує прискіпливий погляд суворого охоронця з дверей економічного факультету.

Можливо треба знову почати боротьбу зі згубною звичкою? Нема чого себе й оточення травити цією гидотою. З такими думками слідом за недопалком в урну летить майже повна пачка цигарок. Минуло разу допоміг лише такий радикальний спосіб. Ні читання спеціалізованої літератури, ні перегляд тематичних фільмів, ні поступове зменшення денної дози нікотину не принесли результатів. Тільки якщо одразу все кинути.

Висока вологість у купі зі шквальним вітром змушує підняти комір пальта та швидесенько повернутися в середину автомобіля. Вставляю ключ в робоче положення та вмикаю обігрів салону на максимум. Руки самі тягнуться до дефлектора, щоб зігріти холодні пальці в теплому повітрі.

На годиннику вже сорок хвилин четвертого. Дивно, пара в Ані закінчилася п'ятнадцять хвилин тому, а її й досі ще нема. Через лобове скло за допомогою працюючи двірників, вдивляюся в натовп студентів, що почали виходити з корпусу. Багато хто з них відразу розкриває парасольки, тим само приховуючи від оточення свої обличчя.

А ті, у кого немає захисного купола на палиці, намагаються прикрити свої голови чим доведеться. Хтось ховається під капюшоном куртки, а хтось покриває голову зошитом або рюкзаком. Все заради того, щоб швидше добігти до припаркованих машин чи хутчіше добігти до автобусної зупинки, яка звідси знаходиться за метрів ста п'ятдесяти – двохсот. Один хлопець взагалі вдягнув на голову пластикове відро та зі щасливою посмішкою пішов у бік місцевого гуртожитку.

Може Аня пройшла повз та я її просто не помітив через натовп? Може стоїть під дощем на звичному місці, чекаючи на мене?

Дістаю з кишені телефон та набираю її номер. Лунають довгі гудки та ніхто не приймає виклик. Дуже дивно. Може викладач їх затримав? Аня знає, що я повинен приїхати за нею. Можна б подзвонити або написати повідомлення, що затримується.

Гаразд, ще п'ять хвилин чекаю. Якщо не з’явиться, то йду її шукати.

Лічений час не встигає сплинути, моя кохана з'являється на сходах університету. Стоїть, балакає з подругою Настею, зовсім не дивлячись на автомобілі. Як я й гадав, Аня знову без шапки та без парасольки. Подружки дивляться одна на одну.

Виходжу з машини та з розкритою парасолькою широким кроком наближався до Ані. Десять секунд і я вже біля Ані.

- Привіт, кохана. Нарешті ти вийшла. Чого так довго тебе не було? – обіймаю Аню за талію та цілую в щоку. Дівчина якось дивно на мене дивиться. Її обличчя занадто бліде. Зіниці вмить стають вузькими. Очі закочуються вгору. Аня починає повільно сповзати вниз повз мою руку. Ледь встигаю зреагувати та підхоплюю дівчину, не даючи їй впасти на кам'яні сходи.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍