Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

class="p">Ніно вийняв із кишені складений аркуш, вона розклала його на підлозі й написала: Тіна.

– Молодець! – похвалив її Ніно.

І тієї ж миті пошукав мене поглядом, побоюючись, що я розгніваюся. А щоб виправитися, звернувся до доньки:

– Ти теж, мабуть, умієш не гірше!

Імма негайно взялася йому це доводити, вихопила у подружки ручку й почала щось зосереджено калякати на аркуші. Ніно її похвалив, хоч Ельза вже докучала сестричці своїми насмішками («Тут нічого незрозуміло, ти ж не вмієш писати!»), а Тіна безуспішно намагалася забрати в неї ручку, промовляючи: «Я ще й інші слова вмію писати!» Нарешті Ніно, щоб припинити суперечку, встав з підлоги, підхопив доньку на руки і запропонував:

– Ходімо, я покажу вам найгарнішу машину на світі!

І всі посунули за ним надвір: Імма – на руках у батька, Тіна – намагаючись ухопити його за руку, Деде – смикаючи її до себе, а за ними – Ельза, яка спершу жадібно сховала дорогу ручку.

109

Вони вийшли, зачинивши за собою двері. Я чула густий баритон Ніно на сходах – він обіцяв накупити всім солодкої вати й покатати на машині, – веселе щебетання Деде й Ельзи, сповнений захвату сміх менших дівчаток. Уявляла собі Лілу поверхом нижче, яка сиділа у своїй квартирі і, так само, як і я, дослухалася до гамору на сходах. Нас розділяли лише кілька сантиметрів підлоги, але їй завжди вдавалося скоротити ту відстань чи, навпаки, збільшити її залежно від настрою, особистих інтересів та невідомих мені причин, що то зароджувалися, то зникали в її неспокійному мозку, як припливи та відпливи на морі під впливом місяцевих фаз. Я прибрала у квартирі, взялася куховарити й постійно думала: Ліла там, нижче, робить те саме. Ми обидві з нетерпінням чекали, коли знову почуються голоси наших дітей разом із кроками чоловіка, якого ми колись кохали. Я подумала: скільки разів вона помічала в Іммі риси Ніно, як оце щойно він розгледів Лілині в Тіні? Їй це було неприємно чи ніжне піклування про мою доньку викликане саме цією схожістю? Можливо, вона досі потай кохала Ніно? Можливо, і зараз підглядала за ним нишком із вікна? Можливо, Тіні таки вдалося вхопити його за руку, і тепер Ліла поглядала на свою доньку поряд із тим високим, струнким чоловіком і думала: якби життя склалося інакше, моя дочка могла бути і його дочкою? Що вона собі задумала? Напевно, з хвилини на хвилину явиться до мене, щоб відсипати єхидних коментарів? Чи несподівано розчинить двері якраз тієї миті, коли він ітиме назад з чотирма дітьми, і запросить його зайти, а потім покличе й мене, і врешті я муситиму запрошувати на обід і її з Енцо?

У квартирі панувала глибока тиша, а знадвору лунав звичний для вихідного дня гамір: церковний полуденний дзвін, крики вуличних торговців, гудки товарних потягів, гуркіт вантажівок, що снували туди-сюди до будівельних майданчиків, які працювали навіть у вихідні. Без сумніву, Ніно дозволить дівчаткам наїстися досхочу солодощів і навіть не подумає, що потім вони й ложки не з’їдять за обідом. Я добре його знала: він виконає кожну їхню забаганку, купить усе й бровою не поведе. Приготувавши обід і накривши на стіл, я визирнула у вікно, що виходило на трасу. Хотіла їх покликати. Але за вуличними ятками недільного ярмарку нічого не було видно. Я помітила тільки Марчелло, що прогулювався з моєю сестрою та сином. Вигляд траси згори викликав у мене якесь дивне занепокоєння. Святковий гамір району завжди здавався мені ширмою, за якою ховається занепад, але тієї миті це враження посилилося. Що я робила в цьому місці, чому й надалі тут мешкала, якщо мала вдосталь грошей і могла переїхати куди завгодно? Я підкорилася Лілі, пустила все на самоплив, сама повірила у те, що, публічно оголосивши про повернення до свого коріння, я зможу писати краще. Усе навколо якось зубожіло й погіршало, мене навіть занудило від щойно приготованого власноруч обіду. Я опанувала себе, розчесалася, перевірила, чи все гаразд, і вийшла надвір. Майже навшпиньках прокралася повз Лілині двері, бо не хотіла, щоб вона мене почула й вирішила піти зі мною.

Надворі відчувався сильний запах смаженого мигдалю. Я озирнулася довкола. Спершу побачила Деде й Ельзу – вони їли солодку вату й роздивлялися ятку з дешевими прикрасами: браслетами, сережками, ланцюжками, заколками для волосся. Трохи далі помітила Ніно, якраз на розі. І тільки за кілька секунд я зрозуміла, що він розмовляє з Лілою – неймовірно привабливою, як то завжди бувало, коли вона хотіла справити враження, – та Енцо, який похмуро стояв поряд. Ліла тримала на руках Імму, а та бавилася з її сережкою, як зазвичай робила це з моєю, коли відчувала, що про неї забули. Ліла ні на що не зважала – так захопилася розмовою з Ніно, а той говорив з нею весело, широко усміхався та емоційно розмахував довгими руками.

Мене охопила злість. Ось чому Ніно вийшов погуляти і зник! То он як він піклувався про доньку! Я покликала його, але він не почув. Замість нього обернулася Деде й перекривила мій писклявий голос, як то вони зазвичай робили з Ельзою, коли я на них кричала. Я покликала знову. Хотіла, щоб Ніно негайно повернувся додому і тільки з моїми дітьми. Але стояв такий гамір: вуха розривало від пронизливого свисту продавця горішків, трасою з гучним брязкотом мчала вантажівка, здіймаючи за собою хмару пилу. Я незадоволено пирхнула, рушила до них. Чому Ліла тримає на руках мою доньку, навіщо? І чому це Імма не бавиться з Тіною? Я підійшла. Не привітавшись, одразу накинулася на Імму: «Чому це ти залізла на руки? Ти вже велика! Ану, злазь!» Забрала її в Ліли, поставила на землю. Потім звернулася до Ніно:

– Дітям треба їсти, обід уже готовий.

Сама тим часом звернула увагу, що донька, замість того щоб кинутися до своєї подружки, так і тримається за край моєї спідниці. Я озирнулася довкола, запитала в Ліли:

– А Тіна де?

З її обличчя не сходив привітний вираз, з яким вона щойно вислуховувала базікання Ніно.

– Мабуть, з Деде та Ельзою, – відповіла Ліла неуважно.

– Її з ними немає, – відповіла я.

Мені хотілося, щоб вона разом із Енцо подбала про власну дочку, а не пхалася між моєю та її батьком у той єдиний день, коли він нарешті виявив бажання її побачити. Але поки Енцо крутив головою на всі боки в пошуках Тіни, Ліла й надалі безтурботно розмовляла з Ніно. Розказувала, як Дженнаро кілька разів тікав з дому. Засміялася й додала:

– Якось удень я ніде не могла його знайти. Усі діти повернулися зі школи, а його немає. Я так перелякалася! Чого тільки не понавигадувала собі! А він сидів собі