Читати книгу - "Людина. що підводиться, Абір Мукерджі"

тобі цю оповідку.

— Тож підрозділ «Н» знав, де був Сен? Саме тому його так швидко й вистежили?

— Авжеж знав. Знали останні чотири роки! Саме вони і дозволили йому втекти, коли решту його приятелів убили в Баласорі. Хотіли подивитися, до кого він приведе. Просто пощастило, що він повернувся до Калькутти. Якби не він, вони б іще когось знайшли. Власне, підрозділ «Н» волів би його не чіпати, але іноді доводиться жертвувати пішаком, щоб захистити короля.

У мене паморочилось у голові. Жодного шансу я не мав. Лейтенант-губернатор — втілення британської влади в Бенгалії. Погрожувати йому — погрожувати всій імперії. Розказати правду я б ніколи не зміг. Уся імперія виступить проти мене, якщо такою буде воля лейтенант-губернатора. Але необхідності в цьому, схоже, немає: Дігбі зі своїм револьвером упорається краще.

Тут постає питання: чи знав про це Таггарт? Навіщо дозволяв мені вести розслідування, якщо знав? А якщо не знав, то, напевне, щось підозрював. Навіщо б іще застерігати мене бути обережним? Знав, якщо його підозри правильні, то навіть він мене не захистить. Урешті-решт, замінити мене дуже просто. Іще один пішак.

— І що тепер? — запитав я.— Застрелиш мене?

— На моє щастя, не доведеться цього робити. Вікрам залюбки візьме це на себе. Коли ще отримаєш шанс убити англійця? Та він за це руками й ногами ухопився, особливо після того, що сталось у Пенджабі. Він по-своєму патріот. Зробив би це, навіть якби я йому не платив. Станеш іще однією жертвою терористів, які почали активну діяльність після цього нещасного випадку.

Він тицьнув револьвером мені в груди.

— Знаєш, ти сам винний. Міг би погодитися, що відповідальність несе Сен. Усе б швиденько владнали, і всі залишились би задоволеними. Але ти не зупинився. Хвалько капітан Віндгем і його нестерпне ego. Не міг погодитися, навіть знаючи, що його не врятувати.

— Мені подобається знати правду,— відповів я.— Тут я дещо старомодний.

Дігбі стояв так близько, що я відчував його кисле дихання. Від люті він утратив обачливість. У мене залишався тільки один шанс. І я мусив ним скористатися. Не встиг він поворухнутись, як я кинувся вперед і з усієї сили вдарив чолом у його обличчя. Не дуже джентльменський вчинок, але якщо правильно розрахувати, результат просто приголомшливий. Мені пощастило. Я вцілив прямо в ніс. Він випустив револьвер і відсахнувся, закривши обличчя руками. Крізь пальці потекла кров. Він вилаявся, несамовито замахав руками, не влучивши в мене, проте зачепивши стіл, збив свічку на підлогу. Я впав навколішки і потягся за своїм револьвером. Від удару відкрилася рана, яку я отримав напередодні, і очі вже заливала кров. Дігбі шукав свою зброю. Я почув, як шкрябнув об дерев’яну підлогу метал. Знову він мене випередив.

Я підвівся і кинувся бігти. Вискочив уже в передпокій, коли Дігбі почав гарячково стріляти. Десь позаду від куль посипалася штукатурка. На цьому він не зупиниться. І наступного разу мені вже так не пощастить. Я прослизнув у задню частину будинку. Вирішив це за долю секунди. Лишалося сподіватися, що розташування кімнат я не забув.

Дійшов до трухлявих задніх дверей. У пітьмі щось виблиснуло. Після мого останнього візиту тут з’явився величезний висячий замок. Почув, як Дігбі вийшов у передпокій. Він вистрілив. Посипалися скіпки, у тоненьких дверях залишилася дірка. У мене сяйнула думка. Я кинувся на двері. Вони не витримали, і за мить я вивалився на вулицю й упав на землю, спльовуючи пил і кров. Хутко підвівся і побіг до муру на протилежному боці двору. Скриня, за допомогою якої ми залазили на мур минулого разу, була далеко, та й часу возитися з нею не було. Тож я розігнався і стрибнув на мур.

Ухватився пальцями за край. Ліву руку пронизав біль. Зібравши останні сили, я підтягнувся, перевалився через мур і упав з іншого боку. Почув, як позаду стрибає Дігбі. На мить здалося, що й він подолає мур, але пальці його зісковзнули, і він полетів униз. Він люто вилаявся. Я гадав, що маю секунд тридцять, доки він принесе скриню, але помилився. Він стрибнув знову, і цього разу зачепився за мур. Почав підтягуватись, а я підвівся і побіг до далекого будинку. Почув, як він схопився за револьвер. Пролунав постріл. Повз щоку просвистіла куля. Я не зупинився. Почув шум: Дігбі приземлився з мого боку. Попереду мерехтіла срібляста смужка світла. Двері будинку відчинилися. На порозі з’явився силует Вікрама з гвинтівкою в руках. Я завмер на місці. Більше бігти нема куди. Повільно підняв руки над головою. Позаду піднімався на ноги Дігбі.

— Саме вчасно, чорт забирай! — крикнув він.

Індієць стояв непорушно. Дігбі підійшов до мене.

Ніс у нього перетворився на криваву кашу, очі шалено виблискували.

— Ти заплатиш за це, покидьку! — Він розмахнувся револьвером і вдарив рукояткою мене по голові. Я впав на коліна. Попереду Вікрам зробив крок уперед. Я почув, як клацнув затвор гвинтівки. Підвів очі на силует. Щось у ньому не те. Він підняв зброю і застиг. Ноги! Худющі ноги!

— Давай! — крикнув Дігбі.— Стріляй у нього.— Але тут і він помітив.— Ти? — І перевів пістолет.

Проте занадто повільно. Пролунав постріл, і Дігбі впав на землю, на чолі у нього утворилася охайна кругла дірочка, схожа на червоні цяточки індійських жінок.

— Щось ви не квапилися,— сухо зауважив я.

— Так, сер,— відповів Не Здавайся.— Вибачте, сер. Довелося заповнювати бланки на рушницю. Через повстання індійцям неохоче дозволяють брати зброю.

— Це можна зрозуміти,— кивнув я.— Тільки погляньте, що ви зробили з бідолашним Дігбі.

Епілог

сидів на плетеному стільці в саду лорда Таггарта, насолоджуючись вечірнім сонечком. Слуга налив чистого солоду і поставив на столик між нами. Інший слуга запалив комісарові сигару. Лорд зробив кілька затяжок, покрутив сигару, щоб упевнитися, що вона рівно горить. Переконавшись, він ледь помітно кивнув, і слуги мовчки відступили в тінь.

— Досі повірити не можу,— похитав він головою.— Дігбі! Ніколи не сказав би, що йому вистачить мужності. Я ковтнув віскі.

— Що тепер?

— Важко сказати.

— Заметемо все під килим?

Він затягнувся сигарою. Кінчик зажеврівся.

— Що ти пропонуєш? Заарештувати лейтенант-губернатора?

— Коли я востаннє цікавився законами, убивство, змова і спроба втрутитись у справи правосуддя вважалися серйозними злочинами.

Таггарт похитав головою.

— Яка тут наша роль, як гадаєш, Семе?

Ніхто раніше мене про це не