Читати книгу - "Твій на місяць, Анастасія Соловйова"

41

Я обіймаю коліна і кусаю губи, щоб не розплакатися. Чому він почув моє спонтанне освідчення в коханні? Я ж була впевнена, що він міцно спить, як я могла так облажатися? І навіщо тільки прошепотіла ці прокляті слова?

Хоча що у них поганого? Так, я люблю Романа, невже для нього це стало одкровенням? Адже я нічого не вимагаю...

Очі печуть, дихаю насилу, тіло тремтить, мов у лихоманці. Я не чекала взаємності, але цей холод у погляді — він знищив мене. І у вухах досі дзвенить його сталевий голос, який вимагає, щоб я забралася з квартири якнайшвидше.

Усе не так, як я уявляла у своїх найпотаємніших мріях.

Він відхилив моє зізнання. Проігнорував його. Розтираю плечі руками, намагаючись зігрітися, вгамувати тремтіння, повернутися в реальність. Зараз найулюбленіша і найрідніша людина викине мене зі свого життя — а я нічого не можу з цим зробити. Сама наважилася, сама піддалась емоціям, сама зізналася. Він нічого мені не обіцяв.

І найприкріше — десь у глибині душі я хотіла, щоб Рома почув моє освідчення в коханні. Частина мене сподівалася, що він відреагує інакше. Не прожене, а хоча б обійме чи поцілує, пожартує якось, не знаю — лекцію прочитає про те, що кохання не існує і мною просто опанували гормони щастя. Все, що завгодно, але тільки не ігнор. Він вдав, що не чув моїх слів. І пішов.

Потрібно опанувати себе. Не хочу, щоб Роман виганяв мене з помешкання, треба зберегти залишки гордості. Піднімаюсь з ліжка, одягаюсь і вибігаю в коридор. Навіть у ванну не заходжу. Мені на все наплювати — в гуртожитку почищу зуби, розчешуся, виживу.

Із кухні доноситься шум води. Я швидко засовую ноги в кросівки, дістаю з гардеробної курточку, але дуже нервуюся — і чорний тремпель з гуркотом падає на підлогу. Жмурюсь, хитаю головою, з шаленою швидкістю одягаюсь. Тільки беруся за дверну ручку, як із кухні виходить Роман. Навіть прикро, що мені не вдалося нормально втекти.

Судорожно застібаю блискавку на курточці, бігунок врізається в тканину футболки, а я продовжую тупо смикати його вгору, посилюючи проблему. Та що ж це таке? Плювати! Відчиняю замок, тягну на себе двері, дивуючись болючій, ненормальній тиші. Роман не каже жодного слова на прощання, і мене це так шокує, що в останній момент я обертаюсь і дивлюсь на нього.

Стоїть, спираючись на стіну, дивиться крізь мене. Очі здаються темно-сірими, між бровами — глибока зморшка. Обличчя відсторонене. Невже це все? Імпульсивність обійшлася мені надто дорого. Адже я могла й далі мовчати, спостерігати за ним, сліпо сподіватися.

Ні, я так не вмію: не можу стримуватись, не звикла чекати. Мені потрібно отримати все тут і зараз, а так буває лише у казках.

Що зроблено, те зроблено. Нема чого шкодувати і звинувачувати себе.

Я не можу піти, не попрощавшись. Губи, як і раніше, тремтять, щоки горять від хвилювання, але я видавлюю з себе якісь слова:

— Іду, як ти й хотів. До зустрічі? — збиралася сказати ствердно, але вийшло жалюгідне запитання.

Роман ледь помітно киває. Вираз його обличчя не змінюється.

Кулею вилітаю з квартири, мчуся нескінченними сходами, врізаюсь у важкі металеві двері — і жадібно ковтаю холодне зимове повітря. Очі сльозяться, я істерично сміюся і дивлюсь на небо. Сама не впораюсь із цим болем: він душить, розриває грудну клітку, а серце кровоточить, усвідомлюючи, що надії майже не залишилося. Я схлипую, падаю колінами в сніг, з третьої спроби дістаю з кишені телефон і набираю Ксюху.

— Привіт! Мені зараз дуже погано, ми можемо побачитись? — питаю, щойно чую її сонний голос.

Ксю миттєво реагує. Пропоную зустрітися у центрі за дві години. Мені ще треба заїхати до гуртожитку, помитися під крижаною водою, переодягтися, щоб нічого не нагадувало про Романа. Вчора він цілував мене у роздягальні, забираючись руками під футболку з черговим смішним принтом – треба зняти її, викинути, спалити. І намилювати тіло жорсткою стороною мочалки, щоб вивітрився аромат його одеколону.

У повній прострації сідаю в тролейбус. Їду, не помічаючи нічого довкола. Мені ніхто не дзвонить.

Рома мені не дзвонить.

У гуртожитку виконую звичні дії: вмивальня, фен, гребінець, смак зубної пасти у роті, чорна футболка без звичного принту.

Я наче дерев'яною стаю всередені, покриваюся цементом, задихаюсь. Треба було раніше призначити зустріч. Сиджу на ліжку і тупо витріщаюся в одну точку.

— Привіт! — у кімнату вривається розчервоніла Катя.

Через силу махаю їй рукою, говорити поки що важко.

— Щось трапилося? — одразу ж турбується вона.

— Так.

Впиваюся нігтями у власне зап'ястя, облизую губи і повертаю голову у бік Каті. Вона вже поруч, злякано дивиться на мене і щось говорить, але її слова важко долітають до свідомості. Пропонує мені випити води, я дякую і змочую пересохле горло мінералкою.

— Поїдеш зі мною до центру? Там мене Ксю чекає, я не хочу залишатися одна, — плутано пояснюю, дивуючись, що можу скласти зі слів повноцінне речення.

— Так, добре. Їдемо, — одразу погоджується Катя.

У маршрутці я поступово оживаю. Кінця світу не сталося. Роман мене не покине — адже він обіцяв, що буде зі мною до кінця ідіотської суперечки. А до неділі лишилося ще п'ять днів. Він не порушить своєї обіцянки, я довіряю йому. Просто Рома не очікував освідчень, розгубився — це природна реакція. Хто взагалі говорить про таке через три тижні близького знайомства?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍