Читати книгу - "Волден, або Життя в лісах"

то простішими видаються й закони всесвіту: і самотність більше не самотність, і бідність не бідність, і слабкість не слабкість. Навіть як будуєш замки в повітрі, роботу не конче буде втрачено, бо де ж замкам іще стояти. А◦тепер заклади під них фундамент.

Англія й Америка вимагають говорити так, аби вони все розуміли, а це просто смішно. Так ані людина не росте, ані мухомор. Ніби це має якесь значення, а без них не знайдеться тих, хто тебе зрозуміє. Мовби природа може вмістити лиш один спосіб розуміти, не може мати пташок і ссавців водночас, істот летючих і повзучих, а найкращі слова англійської мови — «цоб» і «цабе», зрозумілі навіть волові. Мовби самої тільки тупості досить, аби гарантувати безпеку. Я найдужче боюся, щоб мої висловлювання не виявилися недостатньо екстра-вагантними: а раптом вони не вибредуть достатньо далеко поза межі мого буденного досвіду й не зможуть передати істину, в яку я вірю? Екстравагантність — Extra vagance, від латинського «поза» і «блукати» — залежить виключно від того, де ти поставив свої загорожі. Кочовий бізон, який шукає нове пасовисько в інших широтах, анітрохи не екстравагантний, на відміну від корови, яка під час доїння перевертає відро, перескакує загорожу й утікає до свого теляти. Я прагну промовляти поза межами, як чоловік, що прокинувся, до слухачів, які також не сплять, адже певен, що при закладанні підвалин істинного висловлювання не може існувати жодних перебільшень. Хто ж, почувши музику, потім боятиметься говорити екстравагантно? Повернувшись лицем до майбутнього й можливого, слід жити вільно й неокреслено, аби наші обриси спереду були розмиті й туманні; так само й наші тіні випаровуються з того боку, звідки світить сонце. Летка істина наших слів мусить постійно виказувати недостатність успадкованих переконань. Їхня істина повсякчас зазнає перекладу, й залишається тільки монумент буквального. Слова, якими висловлюємо свою віру й побожність, не конкретні, але для осіб піднесених вони цінні й запашні, як ладан.

Навіщо завжди опускатися до найбанальнішого нашого сприйняття і вихваляти його як здоровий глузд[247]? Найздоровіший глузд — у того, хто спить, і проявляється той глузд у хропінні. Інколи ми зараховуємо надміру-умків до недоумків, бо зауважуємо тільки третину їхнього розуму. Дехто присікався б навіть до червоного світанкового неба, якби встав так рано. Я чув таке: «Кажуть, що вірші Кабіра[248] містять чотири рівні: ілюзія, дух, інтелект і містична доктрина Вед»[249], — натомість коли чийсь твір дозволяє більше однієї інтерпретації, у наших краях це вважається підставою для скарг. Англія шукає ліки проти картопляної гнилизни, а чого ж ніхто не шукає ліків проти мозкової гнилизни, яка вражає значно ширші маси — і зі значно фатальнішими наслідками?

Я не ставив собі за мету писати непрозоро, але пишаюся собою, якщо під цим оглядом до моїх сторінок не більше претензій, ніж до волденського льоду. Південні покупці присікувалися до його блакиті — доказу його чистоти, ніби то багнюка, і надавали перевагу кембриджській білій кризі, яка відгонить водоростями. Чистота, яку люблять люди, більше схожа на тумани, що огортають землю, ніж на блакитні емпіреї у високості.

Дехто весь час торочить, що, мовляв, ми, американці й сучасні люди загалом, — інтелектуальні пігмеї проти мудреців древності й навіть єлизаветинців. Але нащо таке говорити? Живий пес кращий за мертвого лева. І що людині, вішатися, якщо вона належить до раси пігмеїв, замість намагатися стати найбільшим пігмеєм, яким тільки може стати? Най кожен займається своїми справами й намагається бути тим, ким його створено.

Чому ми так рвемося здобути успіх, і то в таких шалених авантюрах? Можливо, той, хто йде не в ногу зі своїми супутниками, просто чує інші барабани. Най крокує в такт з тією музикою, хай яка вона химерна й далека. Немає потреби дорослішати так швидко, як яблуня чи дуб. Навіщо перетворювати свою весну на літо? Якщо лад, для якого ми створені, ще не настав, то якою дійсністю його замінити? Не розбиваймося об марнославну дійсність. Навіщо нам з великим трудом зводити над собою небеса з блакитного скла, якщо, навіть завершивши їх, ми все одно вдивлятимемося в істинні небеса над ними, ніби штучних не існує?

У місті Куру був митець, який прагнув досконалості. Одного дня йому спало на думку створити посох. Вирішивши, що час є складовою частиною кожного недосконалого твору, але не позначається на творі досконалому, він сказав собі: посох мій буде досконалий в усьому, навіть якщо мені не судилося створити нічого іншого в цьому світі. Він одразу рушив у ліс по деревину, щоб знайти саме такий кийок, який йому потрібен; він знаходив палицю за палицею, і всі відкидав, друзі поступово його полишали, адже старішали й помирали у своїх трудах, але митець не постарішав ані на мить. Він і сам не зауважив, як відданість цій єдиній меті, рішучість і глибока побожність наділили його вічною юністю. Він не йшов на компроміси з Часом, а тому Час не ставав у нього на шляху і тільки зітхав, лишаючись на віддалі, бо не міг його здолати. Коли він нарешті знайшов цілковито придатний для посоха патик, місто Куру вже перетворилося на древні руїни, і він сів на уламках, щоб зняти кору з палиці. Коли він надав палиці потрібної форми, Кандагарська династія вже добігала кінця, і він патиком написав на піску ім'я останнього з тієї породи, а тоді взявся за дальшу роботу. Коли він обтесав і відполірував посох, Кальпа вже не була Полярною зорею, а доки прикріпив маківку і наконеччя, оздоблені коштовностями, Брахма встиг прокинутися й заснути багато разів[250]. Навіщо я зупиняюся на таких деталях? Коли він додав останні штрихи, посох раптом різко збільшився на очах у приголомшеного майстра. Той виріб виявився найдосконалішим творінням Брахми. Працюючи над посохом, майстер сформував цілу нову систему, цілий світ з досконалими й гармонійними пропорціями, в якому старі міста й династії відійшли, а на зміну їм прийшли гармонійніші й славетніші. Під ногами в нього досі лежала свіжісінька тирса, і він зрозумів, що для нього і його витвору проминання часу — це лише ілюзія, і насправді минуло не більше часу, ніж потрібно, аби одна іскра з розуму Брахми впала на хмиз смертного розуму й розпалила багаття. Матеріал був чистий, і мистецтво його було чисте; отже, й витвір його неминуче мусив вийти дивовижним.

Жодна подоба, якої ми можемо надати речам, не буде такою корисною, як істина. Лише істина служить людям вірою і правдою. Здебільшого ми перебуваємо не на своєму істинному місці, а в