Читати книгу - "Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс"

По цьому він нахилився до кістки й ще раз уважно оглянув її:

— Бачу дорогу, хазяїне. Далеку дорогу, а в кінці дороги великий-великий будинок, і в ньому багато-багато дверей. Це ціле місто, хазяїне, або монастир, де я буду швейцаром і займатимусь контрабандою, як ми й говорили.

— Давай вип’ємо, Зорбасе, і годі тобі пророкувати. Я тобі скажу, що то за будинок з багатьма дверима: то земля й могили. Ото і є кінець дороги. Твоє здоров’я, безбожнику!

— Твоє здоров’я, хазяїне! Доля, кажуть, сліпа, йде не знає куди, а на кого попаде, того називають щасливим. Під три чорти таке щастя! Нам воно ні до чого, хазяїне!

— Ні до чого, Зорбасе! Наливай!

Ми випили, обібрали вівцю. Світ ставав ніби легшим, море сміялося, земля хиталась, наче палуба корабля, дві чайки походжали по ріні й розмовляли, як люди.

Я підвівся й крикнув:

— Слухай, Зорбасе, навчи мене танцювати!

Зорбас підхопився, обличчя його враз проясніло.

— Танок, хазяїне? Танок? — радісно вигукнув він.— Ходи!

— Вперед, Зорбасе, життя моє перевернулось! Давай!

— Спершу я навчу тебе зейбецького, дикого, розбійницького. Ми, комітадзіси, завжди танцювали його перед боєм.

Він зняв черевики, відкинув геть бузкові шкарпетки, роздягся до сорочки, але й вона його душила, то він зірвав і її. А потім наказав:

— Дивись на мої ноги, хазяїне! Будь уважний!

Він витяг одну ногу, легенько доторкнувся до землі, витяг другу, й вони раптом з дикою радістю замиготіли, мовби сплітаючись і розплітаючись. Земля загула.

Зорбас ухопив мене за плече:

— Ану ж, мій хлопчику, разом!

Ми пустилися в танок. Зорбас терпляче поправляв мене, серйозний і якийсь лагідний. Я посміливішав, відчуваючи, як у моїх важких ніг мовби виростають крила.

— Чудово, хлопче! — крикнув Зорбас і заплескав у долоні, задаючи мені ритм.— Чудово, молодчина! К бісовій матері папір і чорнило! Під три чорти блага й вигоду! Ех, коли вже й ти танцюєш і навчаєшся моєї мови, то що вже казати!

Він повідгортав босими ногами рінь, плеснув у долоні й гукнув:

— Хазяїне, маю багато чого сказати тобі, я нікого так не любив, як тебе, маю багато чого тобі сказати, тільки язик мій не може того висловити... Краще я тобі все те станцюю. Відійди набік, щоб я тебе не зачепив! Гей! Гоп! Гоп!

Він високо підстрибнув, розкинувши руки й ноги, мов крила, і враз стрімко шугонув на землю. На тлі моря й неба він здавався мені старим архангелом, який постав проти бога. Той Зорбасів танець був викликом, спротивом і бунтом, тим танцем Зорбас ніби кричав: «Ну що ти можеш мені зробити, Всемогутній? Нічого ти не можеш мені зробити, тільки знищити мене! Убий мене, я й вусом не поведу, я вирвав із себе злобу, я все тобі сказав, що хотів, я встиг станцювати, і більше я не маю в тобі потреби!»

Дивлячись, як танцює Зорбас, я вперше відчув, з якою демонічною впертістю бунтує людина проти своєї приземленості — цього прабатьківського прокляття. Мене вражало, який гнучкий і витривалий Зорбас, і який він гордий. Дужі й красиві удари Зорбасових ніг вимальовували на піску люциферівську історію людини.

Він зупинився. Поглянув на звалену купами канатну дорогу; сонце вже хилилося до заходу, подовшали тіні. Зорбас витріщив очі, ніби щось раптово пригадав, обернувся до мене й за звичкою прикрив рота долонею.

— Е-е, хазяїне! — вигукнув.— Ти бачив, як вона сипала іскрами, шельма?

Ми обидва вибухнули сміхом. Зорбас навалився на мене, згріб мене в обійми й почав цілувати.

— І ти теж смієшся? — кричав він з ніжністю в голосі.— Ти теж смієшся, хазяїне? Браво, хлоп’яго!

Ми аж заходилися од сміху, борюкаючись по прибережному камінню, аж поки скотились обидва на дрібну рінь і заснули, обнявшись.

На світанку я встав і швидко подався вздовж берега до села. Серце моє танцювало. Не часто я відчував таку радість у своєму житті. Це була навіть не радість, а якийсь абсурдно піднесений, нічим не виправданий настрій. І не лише невиправданий, а й піднесений усупереч будь-якій логіці: я втратив усі свої гроші, робітників, канатну дорогу, вагонетки, причал, який ми збудували, щоб вантажити вугілля — тепер не було чого вантажити. Все втрачено.

І саме тепер до мене прийшло несподіване відчуття звільнення. Неначе я знайшов свободу під суворим, похмурим черепом Необхідності. Вона бавилася в тісному закутку, і я теж почав бавитися з нею.

Як цікаво випробовувати душу на витримку й гідність, коли в тебе все летить шкереберть! Коли здається, що якийсь велетенський всемогутній ворог — одні називають його богом, а інші дияволом — нападає на тебе, хоче повалити, а ти стоїш непохитно. Отак щоразу, коли внутрішньо ми виходимо переможцями, хоча зовні здаємося поверженими, мужня людина відчуває невимовну гордість і радість; зовнішє лихо перетворюється в найвище, найбільшою мукою добуте щастя.

Якось увечері Зорбас мені сказав:

— На одній укритій снігом македонській горі колись уночі здійнявся страшенний вітер. Він так шарпав маленьку хижку, де я сховався, наче хотів її завалити. Та вона в мене була міцно збита, тож я сидів самотній перед вогнищем, сміявся з вітру й дратував його, гукаючи: «Не вдерешся ти в мою хижу, не відчиню я тобі двері, не погасиш ти мого вогнища, не повалиш мене!»

Ці Зорбасові слова проросли відвагою в моїй душі; я зрозумів, як має людина поводитись і розмовляти з Необхідністю.

Я швидко йшов берегом і теж розмовляв з невидимим ворогом, і теж кричав: «Не вдерешся ти в мою душу, не відчиню я тобі дверей, не погасиш ти мого вогнища, не повалиш мене!»

Сонце ще не виткнулося з-за гори, суцільне полотнище моря й неба вигравало синіми, зеленими, рожевими, перламутровими барвами, удалині серед олив попрокидалося й заблищало дрібне співоче птаство.

Я йшов понад морем, щоб попрощатися з цим пустельним узбережжям, закарбувати його в пам’яті й забрати з собою його образ.

Чимало радощів зазнав я на цьому березі, життя з Зорбасом збагатило моє серце, а деякі його слова вгамували мій дух, дуже просто пояснюючи найскладніші проблеми, які терзали мене. Цей чоловік своїм непомильним інстинктом, своїм первісним орлиним поглядом вибирав найпевніші й найкоротші шляхи до вершини прагнень — туди, де прагнення здійснюються, а отже, зникають.

Мене обігнала компанія чоловіків і жінок з кошиками, повними пляшок і закуски, прямуючи в сади на гуляння з нагоди Першого травня. Дівочий голос, вихопившись, як