Читати книгу - "Подорожі філософа під кепом, Майк Гервасійович Йогансен"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Відвідувачі підвелися мовчки і почали виходити. Але один незнайомий чоловік, що сидів у найдальшому кутку, все ж таки підійшов до директора.
– Ви чули, товаришу? – сказав директор. – Я зараз не можу, спробуйте зрозуміти це, я не можу!
Незнайомий товариш мовчки підождав, поки всі повиходили з кімнати. Далі він присунув директорові стільця і сів сам.
– Познайоммося, – сказав він. – Я – Жуков!
– А! – закричав директор. – Ви приїхали приймати справи. Ну що ж, приймайте, приймайте. Я піду, я піду. Все ваше. Я прохав ще тиждень відстрочки, я не міг покинути справу в такому стані, але коли так – прошу вас, приймайте! Я тепер непотрібний, мене викидають, як ганчірку, все ваше. Що ж ви сидите? Приймайте, ради бога швидше, приймайте!
Жуков ніяково посміхався.
– Я вас не розумію, Петре Антоновичу, – сказав він. – Я не маю доручення приймати від вас справи. Я приїхав допомагати вам. Давайте спробуймо вдвох.
Жуков працював з Петром Антоновичем коло трьох тижнів. Вони вдвох розпутляли всі вузли, зрівняли баланс, сплатили борги, Петро Антонович розцвів, як красоля.[213] Через три тижні він зайшов до Жукова, обійняв його за плечі.
– От що, голубе, – сказав він. – Ви врятували мене. Та що врятували! Завдяки вам я зрозумів сам себе: я старий, нервовий, я не можу бути адміністратором. Я хочу на виробництво. Я вчора послав заяву, щоб мене перевели на буріння. Я іду спокійний, ви тут більше підходите, ніж я. Я прохатиму, щоб на директора призначили вас.
Жуков потиснув йому руку.
– Тільки от про це не говоріть, Петре Антоновичу, – сказав він. – Це вже зайве. Дуже прошу вас. Може вийти незручність!
Директор виїхав. Тільки в Баку він дізнався, що наказ про його звільнення й призначення Жукова на директора існував уже три тижні.
IV
Дорога, взята в дошки, город з очерету. Механік Гуляєв примушений винаходити. Двоповерхові будинки з очерету. Великі червоні помідори.
– Постановили, – сказав кучерявий, – стояни зламати, спроектувати інше перекриття, збудувати справжню культурну їдальню.
Він швидко поклав пенсне у футляр, закрив футляр, поклав у кишеню, вийшов і сів у трандулета.
Трандулет поволі перевалював через багнисті коломиї,[214] треба було знову мостити, все провалювалося, розлазилося на цих легких ґрунтах, дорога була взята в дорогоцінні дерев'яні дошки й все ж таки осідала, треба було мостити, але як мостити, чим мостити?
Так, місто він побудував. Двісті корпусів і декілька заводів виросли за три-чотири роки. Тоді це теж здавалося неможливим – як виросте місто там, де не росте трава? Єдиний будівельний матеріал був – очерет на каспійському примор'ї. На місці майбутнього міста було порожньо. Ріс полин без кінця і краю.
З центру приїхав інженер і обіцяв побудувати прес для очерету. Прес робився півроку. Треба було працювати, а степ стояв голий, непереможний, як звіку.
За півроку прес усе ж таки не був готовий. Довелося виписати вісім вагонів готового комишиту.[215] Їх уже замовлено, коли з'явився на кін механік Гуляєв. Він, власне, мусив будувати механічні майстерні, але це теж було покищо неможливо, ніде було жити робітникам.
– Якове Васильовичу! – сказав Гуляєв. – Я чув, ви виписали вісім вагонів комишиту?
– Ну, виписав. А тобі що? – Пенсне зникло в футлярі. На Гуляєва дивились знайомі пронизливі очі, від яких він уже втік раз в Азербайджані і от тепер знову стрівся з ними. Гуляєв був чоловік дещо вайлуватий, дещо непоспішливий, дещо комфортабельний, дещо навіть загребущий: «не дасть він мені жити», – сказав він собі тоді, – і втік на Ембу – місце було рахманне [216] і затишне. Та далі тікати вже не випадало, щоб сказати правду, й нікуди було.
– Так от що! – сказав Гуляєв. – Одмовтесь від тих вагонів. Я спробую побудувати прес!
– Як? – спитав той страшним голосом. Світлосірі очі ще гостріше вп'ялися в Гуляєва, тільки тепер вони явно сміялись, стрибали, танцювали, Гуляєв наладивсь був ображатись, але це якось не вийшло.
– Що – як? – перепитав він, уперше в житті наважившись передражнити, – кажу, анулюйте замовлення!
Гуляєв побудував один прес, потім другий, кращий, потім третій, майже зовсім механізований. Продуктивність третього преса була коло трьохсот тисяч квадратних метрів на рік. Це була ціла фабрика, хоч на ній працювало всього три душі. На старих пресах робітники, рискуючи покалічити пальці, в'язали очерет дротяними гачками, як баба в'яже сніп. Гуляєвський прес сам робить гачки, сам в'яже, сам одрізає дріт. З Ленінграда приїхала комісія вже не навчати Гуляєва, а вивчати досвід Емби. Самоук Гуляєв на той час був уже головним інженером великого механічного заводу, що виріс тут спід землі. В 1933 році Госстройиздат випустив книжку про комишит. Книжка ця, правда, написана не руською мовою, а звичним науково-канцелярським жаргоном. Там сказано, що гуляєвський станок «з'являється величезним кроком вперед, що вносить майже переворот у цій ділянці...» і т. д. Спід приказного суржика автора книжки проглядає справжня стримана радість, він дав на обкладинці фото великого будинку Ембанафти з гуляєвського комишиту, а в тексті – фото станка. Поруч стоїть сам Гуляєв, під вусами почувається усмішка.
Все це згадав той, що їхав на таратайці. Проте можливо, що він думав на цей раз про здоровенні червоні помідори. Вони сей рік дали урожай. З півгектара Терліфай зібрав двадцять дві тонни помідорів. Добірні, дуже соковиті помідори! Такий помідор перед обідом міг прикрасити найнервовіше життя.
«Эх, жизнь! Как в сказке!» – сказав він і вистрибнув з трандулета в грязюку. Сам він жив на гур'євській стороні.
V
Багняна емульсія. Багно до пиття. Десять тисяч солоних озер. Гори під землею. Плинна сіль. Ще одна функція маятника. Курний туман. Куди може привести слід автомашини. Рукопис, знайдений у пляшці.
Гур'євське багно зовсім не подібне до тієї пустякової грязючки, по якій тюпали восени і весною жителі старої Росії. Калюж майже немає. Легкий жовтий глей, зачернений сажею, емульсується з водою у рідке місиво, яке розлазиться під ногою, як кофейний крем під пальцем, яке повільно і неухильно, як шевська смола, заповнює блискучі сковзкі сліди
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Подорожі філософа під кепом, Майк Гервасійович Йогансен», після закриття браузера.
