Читати книгу - "Амадока"

знає шохета, хто його не шанує! Але про вашого сина мені нічого не відомо — може, він із батьком, а може, й ні. Спробую довідатись. Я зроблю все, що зможу, пані Бірнбаум. Але чи маєте ви бодай якісь гроші? Задурно мені їх ніхто не віддасть.

Тремтячими руками Пуа вигребла з торбинки все, що взяла з собою з хати: стосик нових злотих сотками і дрібнішими банкнотами, золоті кульчики, кілька перснів із коштовними камінцями.

Незнайомий напхав грошима й золотом кишені на мундирі.

Добре. Може, й вистачить, — кивнув він. — Я спробую вплинути. Йдіть додому і чекайте. Якщо все буде добре, чоловік і син невдовзі повернуться.

Та як же мені вам… — Пуа бризнула сльозами, кинулась йому на шию і обм’якла, знепритомнівши. Коли прийшла до тями, біля неї залишився тільки Герш. Він із силою трусив її за плечі.

Ідіть звідси, пані, я вас прошу, — засичав і тупнув ногою. — Я бачив вашого сина, але нічого вам не скажу. Йдіть геть!

Пуа поверталася додому, вже не думаючи про обережність. Взагалі ні про що не могла думати. Йшла, як їй ішлося. Не переступала більше ні кров, ні зламані креденси й столи, що лежали на хіднику. Перечепилася об раму великого люстра.

Перейшла міст, тримаючись за перила. Проминула будівлю суду і в’язниці, навколо якої копошилося чимало люду, під’їздили автомобілі, заводили й виводили затриманих. Ніхто не зачіпав її, не гукав, ніби вона стала невидимою. І вона так само не зауважувала людей навколо, наче зовсім забула, з якою метою покинула дім, забула про чоловіка і про дітей, не зважала на небезпеку.

І раптом прокинулась із отупіння: навпроти неї, від монастиря василіян, згори сходила група шуцманів — утомлених і мовчазних, зі злими, виснаженими обличчями. Було видно, що вони тяжко працювали багато годин — мали чорні обличчя і брудні руки. Між собою не перемовлялися: мовчки йшли вперед, тьмяні й понурі.

Вся істота Пуи стрепенулась і напнулась, як струна: вона вихопила з-за спин чоловіків силует Авеля. Хіба вона могла не впізнати його статури, його широких плечей із білим шовковим талесом, вишитим нею самою синіми нитками. Це вона прив’язувала цицит, в’язала на них вузлики, які б розповідали про рід і місце Бірнбаумів, вона сріблом пришивала вінець на плечах.

Прикипівши очима до синіх смуг на білому тлі, Пуа рвонула вперед, розштовхала чоловіків і вчепилася руками за лацкани чорного сурдута з тонкої шерсти, який сама принесла чоловікові два дні тому, коли той одягався. Під сурдутом біліла Авелева сорочка. Пуа опустила погляд на короткі, нижчі колін, чоловікові штани — і тоді аж її пронизав жах, і в голові обірвалась одна з головних ниток (давно вже ослаблих, перетертих і нетривких), на яку був нанизаний порядок Пуиного світу. Її ноги підкосилися, і вона безсило повисла на лацканах чоловікового сурдута.

Чоловік мав обидві ноги, взуті в гарні міцні чоботи. Тільки зрозумівши, що ці ноги не можуть нести на собі Авеля, Пуа підняла голову і зустрілася поглядом із чужими очима.

Казав я тобі, не брати ту білу шмату, — промовив до незнайомця в Авелевому одязі інший шуцман.

Та чого ж не брати — сорочку дитині мож пошити, — долучився третій. — Тільки не треба було так-о кіно грати. Мож було скласти і сховати.

Чоловік в Авелевому одязі з силою штовхнув Пуу, і вона впала на дорогу, скотившись кілька метрів додолу.

Поліцаї оточили її, ставши колом і дивлячись згори донизу.

Це жінка різника, — сказав хтось із них. — Василю, вони, певне, платили тобі повно грошей? Де ти там є, Василю, чого не підходиш ближче?

Пуа металась очима від одного до іншого обличчя, але ні на кому не могла зупинитись: усі були трохи знайомі, кожного Пуа часом зустрічала на вулицях, але ніхто з них не був їй добре знаним — ні імен їхніх, ні історій не містилося в її пам’яті.

Вона спробувала підвестись, але нога в чоботі вперлася їй підошвою в потилицю і вклала назад — щокою в утоптаний ґрунт. Пуа зауважила в цей момент, що ластівки літають низько над землею. Навіть побачила, що вони торкаються крилами поверхні Стрипи, розбризкуючи краплини води, в яких заломлювалося сонячне світло. І там, у цих бризках, Пуа помітила крихітні круглі веселки, схожі на прозорі барвисті яблука, які виникали щоразу, коли пташка проносилася над вузькою течією.

Пуа зумисне трималася цих веселок краєчком свідомости, поки її тіло корчилось і підстрибувало під ударами. Вона не чула вже ревіння і прокльонів, і не чула свисту палиць і розтріскування, проламування кісток, втратила здатність пов’язувати себе з цими кістками і з болем у тілі, як і з тим болем і гострою тугою, якими щойно озивались думки про дітей і чоловіка, вона стрімко віддалилася від жаху й відчаю, від усвідомлення того, як рвуться тканини тіла, як порожнини заповнюються кров’ю, — Пуа більше не знала, що відбувається і чим вона є. Але ще кілька хвилин вона жила, поки один по одному гасли сигнали в її мозку, поки м’яз оскаженілого серця не вибухнув від страшного напруження.

Того вечора Василь Фрасуляк самими губами, не видихнувши жодного звуку, показав дружині: — Пуа. — І не хотів ні про що говорити. Він ніяк не міг відігнати від себе образ нерухомого чорного лахміття, невпорядкованої шкаралущі, яка залишилася лежати посеред дороги. І дуже через це злився.

фотокартка: порожня площа біля зруйнованого фонтана навпроти неіснуючої Синагоги

Пінхас також збирався йти на площу Ринок о п’ятій. Уранці він підійшов до батька і сказав: — Може, сьогодні я не піду до вчителя, щоб ми разом із тобою вийшли з дому і разом повернулися?

Батько розклав на видубленій шкірі свої халефи і оглядав їх по черзі, присвячуючи кожному лезу зосереджену й ніжну увагу. Тут лежало два ножі для курей, два — для овець, і улюбленець Авеля: халеф для корів, із найдовшим і найширшим лезом. Його довжина складала приблизно дві третини шиї тварини.

Авель сам виготовляв ножі й іноді робив їх на продаж, але продавав не більше п’яти на рік. Він брав довгий час на роздуми, вирішуючи, для кого виготовлятиме ніж, а для кого — не буде.

Тут і там в його ковальській майстерні лежали гострильні камені, металеві пластини, заготовки лез. Сталь Авелеві привозили тільки зі Швейцарії, іншої він не визнавав. Так, як жінок приваблюють фасони одягу й види тканини, мене надять до себе різні сорти сталі, любив повторювати Авель. Він радів, як дитина, розпаковуючи дбайливо вкладені і загорнуті в цупкий папір листки металу. Зважував кожен у долонях, ловив їхньою поверхнею відблиски