Читати книгу - "Кантика для Лейбовіца, Уолтер М. Міллер-мол."

Quern patronum rogaturus,

Cum vix justus sit securus?

«Що скажу, нещасний, Богу?[266] Звідки ждать на допомогу? Чує й праведний тривогу». Vix securus? Чому праведний має відчувати тривогу? Не може ж він проклясти праведних! То чому я тремчу?

І справді, докторе Корсе, зло, на яке навіть ви повинні були би зважити — це не страждання, а нераціональний страх страждання. Metus doloris[267]. Спаруйте це з його полярною протилежністю, жаданням убезпеченості для цілого світу, з Едемом — і мали би свій «корінь зла», докторе Корсе. Мінімізувати страждання і максимізувати безпеку — природна й відповідна мета для суспільства та Кесаря. Але потім якось вона стала єдиною метою, єдиною засадою закону. Її спотворили. Відтак — це призвело до протилежного, тобто максимального страждання та мінімальної безпеки.

У світу є клопіт, і це я. Як вам таке, докторе Корсе? Ти я Адам Людина ми. Ніякого «світового зла», крім того, яке в нього приносить Людина — я ти Адам ми — із невеличкою допомогою батька лжі. Ганьте будь-що, ганьте хоч самого Бога, тільки не треба ганити мене. Докторе Корсе? Тепер єдине зло у світі, докторе, — це те, що світу більше не існує. Що натворив біль?

Він знову слабко засміявся, і цим скаламутив чорнила.

— Я ми Адам, але Христос, Людина я; Я ми Адам, але Христос, Людина я, — промовив він уголос. — Знаєш що, Пате?.. вони б… разом… краще б уже прицвяхованим, але не самому… коли збігаєш кров’ю, то краще в товаристві. Бо… Бо тому що. Бо тому, що Сатана хоче, щоби Людиною повнилося Пекло. Ну, тобто — бо тому, що Сатана хоче, щоби Людиною повнилося Пекло. Бо Адам… І все одно Христос… Але все ж таки я… Послухай, Пате…

Цього разу абат затратив більше часу, щоби відігнати Морок геть, але байдуже. Конче мав пояснити Патові все перед тим, як остаточно в нього зануриться.

— Послухай, Пате, бо… саме тому я сказав їй, що дитинку необхідно… ось чому я. Я хотів сказати. Я хотів сказати, що Ісус ніколи і нічого, в дідька, не просив людину робити, чого не робив би Ісус. Саме тому і я. Тому і я не міг дати їй піти. Пате?

Церкі кілька разів кліпнув. Пат зник. Світ знову кристалізувався, і чорноти не стало. Раптом він з’ясував, чого боявся. В нього залишалася одна справа, перш ніж Морок остаточно зімкнеться над ним. Господи, благаю, дай мені жити, поки я це не виконаю. Він боявся померти до того, як вистраждає стільки ж, скільки й та дитина, яка не могла цього збагнути, та дитина, яку він намагався порятувати для подальших страждань… ні, не для, а всупереч їм. Він наказував її матері в ім’я Христа. І він не помилявся. Але зараз він боявся піти в темряву, перш ніж витерпить стільки, скільки Господь допоможе йому витерпіти.

Quem patronum rogaturus,

Cum uix justus sit securus?

Нехай тоді це буде заради дитини та її матері. Мушу й сам приймати те, на що прирікаю. Fas est[268].

Це рішення нібито применшило його біль. Якийсь час абат тихенько лежав, потім вирішив ще раз обережно поглянути на кам’яну гору. Там більше, ніж п’ять тонн. Там всі тисяча вісімсот років. Вибух розвалив крипти, бо між камінням виднілися кістки. Він помацав вільною рукою, натрапив на щось гладеньке і нарешті зміг його виколупати. Кинув у пісок поруч із даросховницею. Щелепної кістки бракувало, але в цілому череп був неушкоджений, якщо не зважати на отвір в лобі, з якого стирчала скіпка сухого напівзогнилого дерева. Схоже на залишки стріли. Череп, виглядало, був дуже давнім.

— Брате, — прошепотів він, адже в цих криптах ховали тільки ченців Ордену.

«Що ти для них зробив, Скелете? Навчав їх читати й писати? Допомагав відбудовуватися, подарував Христа, допоміг відновити культуру? Ти не забув їх попередити, що райського саду не варто чекати? Звісно ж, не забув. Благослови тебе, Скелете, — подумав він і великим пальцем по лобу провів хресне знамення. — За всі твої потуги тобі відплатили стрілою межи очі. Тому що там позаду більше п’яти тонн та тисячі восьмисот років скелі. Там, мабуть, усі два мільйони років… з часу першої Homo inspiratus»[269].

Абат знову почув голос… тихий голос-відлуння, який недавно відповідав йому. Цього разу він долинав у формі дитячого співу: «Ла ла ла, ла-ла-ла…»

І хоча цей голос здавався тим самим, що й у сповідальниці, він однозначно не міг належати пані Ґральс. Пані Ґральс пробачила би Богу і побігла додому, якби встигла вчасно вибратися із каплиці… і, будь ласка, Господи, пробач за такий поворот. Чи, може, насправді ніякого повороту й не було?

Послухай, Старий Скелете, можливо, я мав сказати Корсу саме це? Дорогенький Корсе, чому б тобі не пробачити Богу за те, що він дозволяє біль? Якби він його не дозволив, то вся людська хоробрість, відвага, шляхетність, самопожертва — все це не мало би сенсу. Ну, і крім того, ти лишився би безробітним, Корсе.

Можливо, ми забули згадати про це, Скелете. Бомби й дитинна істерика, коли світ став жорстоким через те, що не зміг відбудувати напівзабутий Едем. Ось ця гіркота противна Богу особливо. Послухай-но, Людино, тобі доведеться позбутися цієї гіркоти — «висповідати Бога», як, мабуть, сказала би вона. Перше від усього, перше від любові.

Але ж бомби й істерика. Ці не пробачають.

Настоятель трохи поспав. Це був природний сон, а не та потворна одержимість порожнечею Мороку. Пішов дощ, прибив пилюку. Коли він прокинувся, то побачив, що не сам. Церкі відірвав щоку від багнюки і суворо на них подивився. Троє сиділи на купі битого каміння і прикипіли до нього врочисто-похоронним поглядом. Абат поворухнувся. Вони розправили чорні крила і знервовано зашипіли. Він кинув у них камінь. Двоє злетіли й почали описувати кола вгорі, а третій так і сидів, човгаючи лапами та поважно дивлячись на монаха. Темний птах-виродок, але не такий, як той Морок. Цей жадав лише його тіла.

— Твій обід поки що не готовий, брате-пташе, — роздратовано проказав абат. — Доведеться почекати.

Навряд чи птахові варто сподіватися на багато перекусів, перш ніж він сам стане харчем для інших. Його оперення було попечене спалахом, а одне око не розплющувалося. Птах промок під дощем, і абат підозрював, що цей дощ сам собою ніс смерть.

— ла ла ла, ла-ла-ла чекай чекай чекай поки він помре…

Знову цей голос. Церкі боявся, що