Читати книгу - "У пошуках втраченої магії, Аля Алістер"

 Даші було доручено розбудити Павла й зібратися. Вирішили, що дати вильоту додому вона поміняє в дорозі. Лана побігла шукати господиню, щоб сповістити про від'їзд і розплатитися.

Самі збори зайняли небагато часу. Ось із Павлом було складніше. Він прокидався, сідав на ліжку, говорив, що вже прокинувся, але варто було Даші відвернутися, він знову лежав або навіть сидячи засинав знову. Це був «ванька-встанька» навпаки. Рита з Ланою збігали на кухню і принесли міцну каву, круасан, сендвіч і яєчню. Хоч щось він мав з'їсти, щоб прокинутися. Це спрацювало. Коли хлопець почав жувати, свідомість почала з'являтися в його очах. На другій чашці кави він обвів поглядом подруг.

— А що ви всі тут стовпилися? У нас щось трапилося?

 Даша вже була на взводі.

— Ми їдемо.

— Куди?

— Додому.

— Чому?

— По качану!

— Чого ти зранку хамиш? Кохана, я тільки прокинувся.

— Ми тебе майже годину підіймаємо. Годину! Пашо, ну не можна ж так. Нам реально треба їхати. Усі вже зібралися, а тебе від подушки неможливо віддерти.

— Гаразд. Не сердься. Я швидко в душ і їдемо.

— Якщо ти там заснеш, ми поїдемо без тебе. Зрозумів?

— Зрозумів. Зрозумів.

На подив, Павло швидко привів себе до ладу і спустився з речами в зал, де всі на нього чекали.

— Лондон?

— Ні. Спочатку заїдемо в Еймсбері.

— А що там?

— Стоунхендж.

 Хлопець здивовано подивився на дівчат, але промовчав і, підхопивши валізи, пішов до машини.

 Місіс Еллі вийшла їх провести. Вона дуже журилася, що такі милі молоді люди так швидко їдуть. Вручила кожному по сендвічу в дорогу, і довго ще стояла біля свого маленького готелю, проводжаючи своїх останніх туристів у цьому сезоні..

 Коли вони виїхали на трасу, Лана запитала:

— Нам далеко їхати?

— Не дуже. Приблизно три з половиною години, — сказала Даша, розглядаючи мапу в навігаторі.

Про війну й тим більше про магію ніхто не говорив у дорозі. Навіщо бентежити водія? Він і так був засмучений, що Даша так швидко їде, а якби дізнався про майбутні події, то взагалі нізащо б її не відпустив.

 Вони дуже вдало приїхали. Принаймні, усі так вирішили. Попри популярність цього місця, нікого не було навколо. Жодної людини.

 Рита про себе усміхнулася. Вищі вміли створювати необхідні умови.

На величезному пустельному пагорбі колись давно друїди створили храм для поклоніння силам природи. До наших днів дійшли тільки величезні кам'яні стовпи. Ніхто не знає, який первісний вигляд мав цей храм, але це не мало жодного значення зараз. Значення мало місце. Храми будувалися на енергетичних джерелах щоб накопичувати й посилювати вже наявну там енергію за допомогою ритуалів. Не одне тисячоліття незліченні покоління друїдів посилювали це священне місце.

 Саме тут Рита сподівалася отримати відповіді на нові важливі питання.

 Вона попросила компанію зачекати на неї біля машини й попрямувала до центру кола, яке утворювали стародавні кам'яні стовпи.

Ставши в центрі, вона звернулася до Вищих сил по допомогу. Довго просити не довелося. Дівчина моргнула від спалаху яскравого світла й опинилася в іншій реальності.

 На широкому зеленому полі стояло величезне дерево, схоже на дуб. До нижньої гілки була прикріплена майже невидима гойдалка, на якій гойдалася вже знайома Богиня. Коли дівчина до неї підійшла, та запитала:

— Що ти хочеш знати?

— Усе.

— Це не питання.

 Рита спробувала сформулювати низку найважливіших запитань.

— Як мені зрозуміти, що я тепер можу? І як навчитися користуватися Даром?

— Удома ти знайдеш учителів.

— Ми переможемо?

— Це залежатиме від багатьох чинників. Зараз є певний баланс. Немає сильнішої чи слабшої сторони. Як скористаються маги й люди своїми ресурсами, таким і буде результат.

Дівчина зам'ялася, але вирішила поставити зовсім особисте запитання.

— Максим ще з'явиться?

Богиня усміхнулася і, підморгнувши, сказала:

— Усе можливо. Життя, як ці гойдалки. Просто повір у себе.

Наступної миті Рита стояла в центрі Стоунхенджа.

Коли вона підійшла до машини, Даша з Ланою тихо запитали:

— Вийшло?

Рита кивнула.

— Що з квитками? Вдалося поміняти?

— Так. Завтра вранці вилітаємо додому.

Майже всю дорогу до Лондона всі мовчали. Кожен думав про своє. Події були схожі на сходження лавини, яка мчить, набираючи швидкість. Усі три дівчини думали про війну. Вони намагалися зрозуміти, через що й навіщо вона може початися. Прогрес у світі сягнув такого рівня, що скоро можна буде літати на інші планети, ось-ось переміщення в інші виміри та подорожі в часі можуть стати можливими не тільки для магів, а і для простих людей. Ця новина була настільки дика, що навіть думати про це було дико. Павло думав про Дашу і про таку коротку і для нього незрозумілу поїздку до Уельсу. Він сподівався, що після цієї подорожі її подруги поїдуть, а вона залишиться з ним хоча б на кілька тижнів. У ній було стільки суперечливих рис, але для нього нескінченно привабливих. Скільки разів він хотів їй запропонувати залишитися з ним назавжди, але страх почути відмову поки що був занадто сильним.