Читати книгу - "#Галябезголови"

Лєнка Гвоздовська примчала за кілька хвилин, виміряла тиск.

— Сто тридцять на вісімдесят, — сказала. — Нормальний тиск! А зараз як, тьоть Аню? Краще?

Отут би Анці і розпитати Лєнку акуратно про Чорнобая, та поряд крутився турботливий Сашко. Бурчав: додому треба йти, додому, щоб мама прилягла… Всі плани — коту під хвіст.

— Добре, ходімо! Мені вже краще! — Анка зрозуміла: діла не буде, тож і прикидатися хворою сенсу немає.

Сашко вимкнув у майстерні світло. Вийшли всі троє назовні, під ліхтар, який висів над будівлею, і побачили дівчину, яка порожньою темною неосвітленою вулицею йшла до майстерні.

— Галя… — усміхнувся Сашко.

— Невістка Чорнобая? І що їй тут робити, коли Чорнобая у Затятовому немає?! Ні, Сашко, то не вона, — відповіла Лєнка, та напружилася, вдивляючись у темінь.

Анка чомусь теж напружилася, бо серце… раптом сильно занило. І голова закрутилася.

Дівчина наближалася. Випірнула з темряви у світло ліхтаря, і Анка побачила норовливу невістку Чорнобая. Підійшла до майстерні, зупинилася, глянула на трійцю зазятівських людей.

— Я Андрія Івановича всюди шукаю, — сказала. — Не знаєте, він сьогодні у Затятове повертався?..

Чорнобай не спав. Сидів на твердому тапчані у камері на одну людину, дивився у невеличке заґратоване віконце.

— Кому за тебе хвилюватися? — сказав Антін Черпак, коли наприкінці бурхливої доби, майже опівночі, увійшов сюди з пакетом продуктів. — Сім’ї немає, син дорослий. Посиди кілька днів, брате! Відпочинь, подумай про життя. А потім я тебе витягну.

— Антоне, я надовго сісти можу! Ці козли мені наркотики підкинули!

— Забудь! З цим я розберуся.

— Зараз розберися! Не хочу і на хвилину тут лишатися!

— Андрію, все чудово складається. Жадкін, сам того не усвідомлюючи, зараз нам дуже допомагає.

— Чим?!

— Брате, поки я доб’ю Гашинського, ти будеш у безпеці. Це важливо! Не хочу, щоби ти постраждав.

— А мені по цимбалах! Зроби все, щоби я вийшов!

— Роблю, заспокойся!

— А де я? Що це за місце?

— Ізолятор тимчасового тримання на Кудрявці.

— На Кудрявці є тюрма? Не пам’ятаю такого! На якій вулиці?

— У Косогірному провулку. Він від Глибочицької до Кудрявської пролягає. Ти, до речі, знав, що Косогірний провулок, мабуть, єдина вулиця у місті, яка у певній своїй частині виглядає, як сходи? Тобто там і є лише сходи, якими можна пройти. Така от несподівана вулиця.

— Цікава інформація! — скептично зауважив Чорнобай. — А головне: вчасна!

— А я тобі кажу! Забувай уже про свою «Леваду», повертайся до Києва, — усміхнувся Черпак, пропустивши повз вуха невдоволення друга. — Тут на тебе чекає більше відкриттів, ніж посеред лісу біля озера.

Черпак точно вже спав на зручній м’якій постелі, навіть у сні продовжуючи вбудовувати себе у грандіозні політично-бізнесові перспективи країни, а Чорнобай так і не заснув. Відпочити — не відпочив, про життя думав…

— Кому за мене хвилюватися? — прошепотів. — Нема кому. Шкода...

Наприкінці березня вночі у давньому місті Затятовому, на вулиці імені Корочуна, у майстерні автомеханіка Сашка Сулими відбувалася термінова нарада, яку скликала Анка Сулима. Вгамувала трохи своє серце, відправила додому Лєнку Гвоздовську, бо ласа до пліток медсестра і так почула забагато, зателефонувала Казидорівні із проханням прийти, і коли стара мудра жінка на власній автівці подолала два квартали від свого дому до Сашкової майстерні за дві хвилини, вказала на Галю і сказала:

— Ось, Казимиро Теодорівно! Галя! Така у нас новина…

— Каже, Чорнобай зник, — додав Сашко.

Казидорівна завжди дивилася у корінь.

— І коли все почалося? — спитала невістку Чорнобая. — Коли ти до Затятового з рожевою валізою і кейсом під ранок заявилася?

Галі вистачило п’яти хвилин, аби розповісти все. Геть усе! І про пограбування біля «Белли», і про діагноз, і про Юрка Консуматенка, і про людей, які впевнені, що вкрадені гроші у Галі. Тільки розповісти про те, що й Тьома у це вірить, язик не повернувся. Та уникнути запитань про Тьому не вдалося.

— Галю, а чому знову без чоловіка приїхала? — запитав Сашко. — І на маршрутці. Лєна Гвоздовська казала, коли син Чорнобая по тебе на «Леваду» приїжджав, то на крутій тачці був.

— Тьома не вірить, що його батькові щось загрожує, — відповіла Галя. — А я знаю: Андрій Іванович ні за що не покинув би… мене!

— Тебе? — Анка відчула гострий напад ревнощів. Та що в біса відбувається?!

— Він знав, що мене переслідують через зниклі гроші. Говорив: я зумію тебе захистити. І раптом… зник.

— Виходить, дівчино, всі біди в Андрія через твої проблеми! — констатувала Анка, дивлячись Галі у вічі. — А ти замість того, аби свої проблеми розгрібати, знову втекла до Затятового! Ховатися приїхала?

— Ні! Ні…

— А чого?

— Подумала: вам теж не байдуже, що з Чорнобаєм.

Не байдуже! Биту годину судили-рядили, де може бути хазяїн «Левади» і чи загрожує йому небезпека. Коли версії і припущення вичерпалися, Казидорівна постановила: усім спати, Галю вона до себе на ночівлю забирає, а завтра зранку відвезе до столиці.

— Нащо? — напружено спитала Анка.

— Ви, Аню, з Сашком тут, у Затятовому, спостерігатимете: може, з’являться якісь чужі люди, може, стануть розпитувати про Чорнобая. Я на «Леваді» ситуацію контролюватиму, а Галя у столиці спробує людей попитати. І будемо на зв’язку. Якщо з’явиться нова інформація, отоді і зрозуміємо, як діяти далі. А поки — нічого не зрозуміло!

Сашко хотів був переконати Казидорівну, що сам може довезти Галю до Києва: хоч на материному «мегані», хоч на військовому УАЗику, який врешті виторгував у фермера. Та з Казидорівною не поторгуєшся: де сядеш, там і злізеш. І мати затялася: будемо робити, як Казимира Теодорівна скаже!

На тому і завершили збори, бо які ще ресурси у простих людей, крім ніг-рук і мізків? Добре серце? Так воно навряд чи стане у пригоді під час пошуків. На його клекіт зниклий Чорнобай навряд чи відгукнеться. Казидорівна вже човгала до своєї автівки, Сашко зачиняв майстерню, коли Анка підійшла до Галі і сказала, відвівши очі, наче соромилася:

— Знаю, кого маєш у Києві про Чорнобая попитати. Кажуть, Андрій коханку завів, весь час у неї проводить, бо наче сказився од кохання.

Галя почервоніла до скронь, розгублено зиркнула на Анку.

— Справді? — спитала безпорадно. — А я нічого не знала… Якщо так, то, може,