Читати книгу - "Іствікські відьми"

знайшовши цей м’ячик, Зукі мовби наткнулася на невеличку часточку свого колишнього чоловіка, послання з того світу. Вона поклала цей подарунок на пам’ять до кишені свого плаща.

— Може, впав з літака, — припустила Александра.

Їх знайшла мошкара, задріботіла й закусала за обличчя. Зукі замахала туди-сюди рукою перед ротом і запротестувала:

— Крихітко, навіть якщо ми й знайдемо її, звідки ти взяла, що нам удасться скасувати щось?

— Повинна бути якась формула. Я тут трохи почитала. Треба зробити все навпаки. Повитягуємо голки, переплавимо віск і знову перетворимо Дженні на свічку. Спробуємо пригадати, що казали того вечора, і прокажемо навпаки.

— Усі ті священні імена, це ж неможливо. Я не пам’ятаю й половини з того, що казала.

— У вирішальний момент Джейн сказала «Помри», а ти — «Ось тобі» й зареготала.

— Що, правда? Мабуть, нас занесло.

Низько присівши, прикриваючи очі, вони дослідили те плетиво сантиметр за сантиметром, шукаючи поблиску алюмінієвої фольги. Зукі подряпала ноги над чоботами, а її стильний «Лондон фоґ»[88] натягнувся, і його тоненькі воодонепроникні нитки порвалися. Вона сказала:

— Закладаюся, вона застрягла на котромусь із цих сраних колючих кущів, хай їм чорт.

Що сварливіше звучала Зукі, то більш по-материнськи говорила з нею Александра.

— Може, й так, — сказала вона. — Вона була страшенно легенька, коли я викинула її. Просто пурхнула в повітря.

— І для чого було викидати її сюди? Це дуже істеричний крок.

— Я ж тобі вже казала: у нас із Дженні відбулась розмова по телефону, в якій вона попросила мене врятувати її. Я відчула провину. Я злякалася.

— Чого злякалася, серденько?

— Сама знаєш. Смерті.

— Але ж це не твоя смерть.

— В певному сенсі, будь-яка смерть — це й твоя смерть. В останні тижні в мене з’явилися ті ж самі симптоми, що й у Дженні.

— Та ти ж завжди переймалася через рак.

Зукі роздратовано вдарила секатором по колючих круглолистих пагонах, що вгризлися в її плащ, дряпаючи зап’ястя.

— Блядь. Тут дохла білка, вже засохла. Та тут тобі натуральне звалище. От ти не могла знайти ту чортову штуку ясновидінням? Не могла змусити її, як воно називається, левітувати?

— Я намагалася, але не могла зловити сигналу. Певно, алюмінієва фольга не пропускає випромінювання.

— А може, це твої сили вже не ті, що раніше.

— І таке може бути. Я тут днями вже кілька разів намагалася викликати сонце, бо в цій сирості почувалася опаришем; та все одно пішов дощ.

Бубоніння Зукі ставало дедалі дратівливішим.

— А Джейн вдалося підняти в повітря всю себе.

— То ж Джейн. Вона стає дуже сильною. Але ж ти сама її чула: вона не хоче відвернути це закляття ні на йоту, їй подобається, як усе відбувається.

— Я тут думаю, чи ти часом не переоцінила дальність свого кидка. Монті постійно скаржився на гольфістів, що, шукаючи свої м’ячі, проходять на кілька миль далі від того місця, де вони могли впасти.

— А мені здається, що ми недооцінили відстань. Кажу ж тобі: вона просто пурхнула.

— Тоді ти йди туди, а я трохи повернусь. Господи, ці срані колючки. Гидота. Яка від них користь?

— Вони годують пташок. А ще гризунів і скунсів.

— О, чудово.

— Я помітила, що деякі з них не малина, а шипшина. Коли ми тільки-но переїхали до Іствіка, ми з Оззі, я щоосені готувала варення з шипшини.

— Просто ви з Оззі були надто закохані.

— Це було жалюгідно, ото була з мене господиня. А ти свята, — сказала вона Зукі, — бо робиш це тут зі мною. Я знаю, тобі воно вже обридло. Можеш покинути будь-коли.

— Насправді, не така вже я й свята. Мені, може, також страшно. До речі, ось і вона.

Вона навіть близько не звучала так радісно, як тоді, коли, п’ятнадцятьма хвилинами раніше, знайшла м’ячик для гольфу. Продираючись крізь і дряпаючись об (як їй відчувалося) якусь основоположну грубість усесвіту, Александра почвалала туди, де стояла друга жінка. Зукі не доторкнулася до тієї речі. Та лежала у відносно відкритій місцині — ділянці солончаку, обрамленого приморською молочкою; кілька тендітних білих квіточок повиставляли свої принади в тінях джунглів. Нахилившись, щоб торкнутися пожмаканої фольги, не іржавої, а лише потьмянілої від кількох місяців лежання просто неба, Александра помітила, що вогкий, чорний ґрунт навколо неї кишить якимись жучками: ціле зборище червоних крапочок купчилося, як металева стружка навколо магніту, сновигаючи у своєму крихітному світі, нижчому на кілька порядків, на уступі життя, за її власний. Вона змусила себе доторкнутися до злого амулета, цієї пекельної печеної картоплини. Коли вона підняла її, та геть нічого не важила, але заторохкотіла: це були шпильки. Вона обачно відгорнула порожню алюмінієву фольгу. Шпильки всередині поіржавіли. Віск майже зник з цієї крихітної імітації Дженні.

— Тваринний жир, — зрештою промовила Зукі, почекавши, чи Александра нічого не скаже. — Купка якихось кузочок вирішила, що вона смачна, і зжерла її або згодувала своїм дитинчатам. Дивись: вони залишили волосинки. Пам’ятаєш ці волосинки? Можна подумати, що вони мали б згнити чи щось таке. Саме тому волосся й забиває раковини — воно не розкладається. Як ті пляшки від «Клороксу». Одного дня, люба, у світі не лишиться нічого, крім волосся і пляшок від «Клороксу».

Нічого. Сурогат Дженні став нічим.

Тепер, коли дві жінки стояли рівно посеред кущів ожини, їхні обличчя, мов кінчики голочок, закололи краплі дощу. Такі сухенькі, мікроскопічні перші крапельки, що провіщають серйозний дощ, справжню зливу. Небо було все темно-сіре, окрім тоненької блакитної смужки над низьким горизонтом на заході, так далеко, що воно, ясне небо, може, десь аж ген за Род-Айлендом.

— Природа — це голодна стара баба, — сказала Александра, кидаючи фольгу і шпильки назад у бур’яни.

— Ще й спрагла, — сказала Зукі. — Здається, ти пропонувала випити?

Вчувши невимовний жах Александри, Зукі захотіла побути втішливою і грайливою, та й виглядала вона приголомшливо, зі своїм рудим волоссям і мавпячими губами, стоячи по самі груди в ожині, вдягнена в ошатний плащ. Утім Александра мала спустошливе відчуття відстані, начеб її мила подруга, чарівна, хоч і зморена, була ще одним образом, що лине геть, скажімо, як оголошення, приклеєне до задньої частини вантажівки, що стрімко від’їжджає від світлофора.

Одним із кількох нововведень Бренди було те, що члени церкви час від часу мали читати проповідь; сьогодні настала черга Дерріла Ван Горна. Замусолена велика книга, яку він розгорнув на кафедрі, була не Біблією, а Академічним словником Вебстера в червоній оправі.

— Губоногі, — прочитав він тим своїм на подив резонансним, мовби підсиленим, голосом. — Представники класу хижих членистоногих,