Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

class="p1">Будучи затребуваними в «гарячій фазі» міжконфесійних змагань, запорожці гетьмана Григорія Тискиневича в листі до київського підвоєводи Михайла Холонєвського 1609 р. наголошували: «За церков нашу Восточную, а за веру Греческую голови свої бихми мєлі всі положити... і словом нашим рицерскім боронить обецуєм».

Утім, усі ці випадки можна було тлумачити лише як приклад застосування грубої збройної сили запорожців церковними ієрархами та православними міщанськими громадами. Якісно ж новий взірець співпраці козацтва та православної церкви мав місце на початку 1616 р., коли козацький гетьман Петро Сагайдачний «зо всім Войском Запорозким» вписались до щойно створеного в Києві Богоявленського православного братства. Зважаючи на те, що православне братство було засноване в часи формальної ліквідації православної церкви та без дозволу короля, надана йому підтримка з боку козацтва мала неоціненне значення. Чи не найліпшим компліментом на адресу православних братчиків була оцінка факту його створення, що прозвучала з уст тогочасного уніатського митрополита Йосифа Веляміна Рутського: «Великою перешкодою в Києві є нове братство... Якщо те братство не буде ліквідоване, то важко чогось доброго очікувати».

Проте, оскільки Військо Запорозьке здобуло формальне право опіки над братством, ліквідувати його було непросто. І дуже скоро воно перетворилося на духовний і культурно-освітній центр православної України-Русі. При Богоявленському братстві на подарованому київською шляхтянкою Галшкою Гулевичівною плацу була створена (на взірець Львівської) школа, навчатись у якій отримали право як діти шляхти, так і міщан. Ректорство в школі здійснювали такі високоосвічені люди, як Йов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович. А в організації і становленні школи брали участь Захарій Копистенський, Лаврентій Зизаній, Памва Беринда, Єлисей Плетенецький та інші тогочасні духовні й освітні авторитети. Їхня праця й підготувала ґрунт для відкриття кількома десятиліттями пізніше на основі братської школи знаменитої Києво-Могилянської академії.

Козацькі війни: «за» і «проти» Речі Посполитої

Перша Козацька війна під проводом Криштофа Косинського

На початок 1590-х рр. через різні обставини (значною мірою через активізацію військових дій запорозьких козаків на Чорному морі) взаємини Речі Посполитої з Османською імперією настільки загострилися, що «падишах Найвищої Османської держави, халіф» Мурад III погрожував особисто очолити похід проти «Лехістану». І ці погрози, варто сказати, звучали настільки переконливо, що коронна шляхта чи не вперше у своїй історії радо зголосилась відкрити свої скрині та наповнити грішми завжди порожню королівську скарбницю, аби лише ліквідувати загрозу османського вторгнення.

На пропозицію королівського двору шляхта погодилася на скликання посполитого рушення, накладення поземельного побору по копі з одного лану, а також впровадження надзвичайного разового поголовного податку з кожного обивателя Речі Посполитої. У результаті таких безпрецедентних фіскальних операцій мала бути зібрана просто-таки колосальна сума — півтора мільйона злотих. За ці гроші планувалося найняти понад стотисячне військо.

Зрозуміло, що, вибудовуючи настільки амбітні плани, влада звернулася з пропозиціями щодо співпраці й до українського козацтва. Березневий сейм 1590 р. ухвалив рішення найняти на службу аж двадцять тисяч козаків. З метою заохочення до служби запорожцям підтверджувалось право на володіння Трахтемировом, багатьом козацьким старшинам надавалися земельні володіння. Крім того, сеймова постанова вперше поєднала термін «козацьке військо» та поняття території — «на Низу в Запорожжі», створюючи тим самим правовий прецедент для становлення окремої, унікальної за своєю організацією військово-територіальної одиниці.

Але трапилося так, що з початком літа османи — несподівано для багатьох — так і не виступили в похід. Скидалось на те, що Стамбул вирішив лише розіграти сцену із бряжчанням зброєю поблизу кордонів Речі Посполитої, не надто прагнучи переходити ці кордони. За посередництва посла Англії у Стамбулі Едварда Бартона польські дипломати налагодили контакти з султанським урядом, і турки, побачивши масштабні приготування супротивника до війни, легко піддалися на пропозиції офіційної Варшави щодо мирного залагодження конфлікту. Платою ж за зговірливість османів мала стати виплата контрибуції за завдані Порті збитки, а також репресії щодо козаків.

Контрибуцію Порті Варшава сплатила влітку 1590 р. Але звідки Зиґмунт III взяв би сили, щоб виконати свої обіцянки щодо вгамування козацтва? Тим часом козацтво, використане польською правлячою елітою як дрібна розмінна монета в торгах з Османською імперією, почувалося вкотре ошуканим і загрозливо ремствувало. Причому мова йшла не тільки й не стільки про виплату грошової компенсації за завдані під час мобілізації збитки. Вже сама обіцянка королівської плати мала означати фактичне визнання урядом козацької служби, її потрібності для держави, а отже, реалістичність сподівань на відповідне правове закріплення особливого — лицарського — статусу козацтва. А тому розпуск козацького війська й відмова від виплати уже заслужених грошей була сприйнята як подвійний удар: і матеріальний, і, що навіть головніше, соціальний — крах ілюзій щодо можливості посідання в тогочасній соціальній драбині законного й цілком заслуженого місця військового стану.

У серпні 1591 р. старший над реєстровцями Криштоф Косинський (за походженням шляхтич із Підляшшя) на чолі козацького загону захопив містечко Пиків, забравши з тамтешньої фортеці зброю і припаси. З Пикова шляхтич-козак звернувся із закликом до «ласкавих панів-товаришів» самим добиватися справедливості та здобувати ліпшу долю. І до осені в його військо влилося чимало як козаків-реєстровців, так і низовиків. Повсталі зайняли Білгородку, Чуднів, Білу Церкву, Переяслав, Богуслав, Канів, Корсунь та інші. Від населення здобутих міст і містечок Косинський вимагав принесення присягання на вірність та виплати грошових чиншів на військо. Привезена від короля Якубом Претвичем невелика королівська плата була роздана гетьманом козацтву, але ця подачка вже не могла зупинити виступ.

Починаючи з січня 1592 р. король Зиґмунт III видає низку наказів і розпоряджень з вимогою негайного й жорстокого покарання повстанців. Але коронні жовніри, які так само, як і козаки, не отримали королівської платні, були вкрай ненадійним засобом приборкання виступу. І на весну Косинський контролював майже всю Київщину і Брацлавщину. Аби розпорошити сили повстанців, місцева адміністрація, католицький біскуп Йосип Верещинський, староста канівський і черкаський Олександр Вишневецький наполегливо схиляли козацтво до походу на землі російського царя чи кримського хана. Натомість з літа козацька енергія вихлюпнулась на Поділля і Волинь.

Проникнення козацтва на Волинь підштовхнуло численну тамтешню шляхту організовано виступити проти повстанців. У січні 1593 р. на сеймиках у Луцьку та Володимирі проголошується загальна шляхетська мобілізація. Під тиском волинської шляхти вальний сейм у Варшаві таврує козаків ворогами вітчизни, і доручає коронному гетьману знищити бунтівників. Проте зачеплений козаками за живе князь Костянтин Острозький не поступився нікому своїм правом «навести лад» на українських землях і першим виступив проти «свавільників». Вирішальна битва між козаками Косинського та надвірним військом князя Костянтина Острозького, разом з яким виступила