Читати книгу - "Русь «після Русі». Між короною і булавою. Українські землі від королівства Русі до Війська Запорозького"

й шляхта Волинського, Київського та Брацлавського воєводств, а також приведені князем Янушем Острозьким загони з Польщі та найманці з Угорщини, розгорілась на початку лютого 1593 р. поблизу містечка П’ятка, що на Східній Волині. Зважаючи на зимову пору, козаки не зуміли як слід окопатися, і це чимало позначилося на результатах кривавого герцю.

Втративши до трьох тисяч убитими (переважно це були не козаки-реєстровці чи досвідчені низовці, а погано озброєні й ненавчені колишні селяни й міщани), оточений військами князів Острозьких, Косинський попросив миру. Переговори щодо умов замирення тривали близько тижня, і 10 лютого 1593 р. козаки присягли на таких умовах: позбавити гетьманування Косинського; бути лояльними до короля і не ходити в походи на сусідні держави; перебувати за Дніпровими порогами; не розташовуватися на «лежі» в маєтностях князів Острозьких, Вишневецьких та їх прихильників; видавати втікачів від князів і їхніх слуг; повернути колишнім власникам захоплені під час повстання гармати, майно, худобу, а також «їх милості князям служити».

Відтак колишній гетьман, сотники, осавули й козацька чернь відійшли на Запорожжя. Таке швидше моральне покарання бунтівного козацтва, аніж реальні репресії щодо нього, пояснювалися, з одного боку, силою повсталих, яку вони зберегли навіть після успіхів свого супротивника під П’яткою, а з другого — відсутністю в українських князів бажання знищувати українське козацтво чи ставити його під жорсткий контроль королівської адміністрації. Магнати вважали за краще повернути свій вплив на козаків, аби мати змогу скеровувати їхню енергію у вигідному собі напрямку.

Перезимувавши на Запорожжі, навесні 1593 р. очолювані тим же Косинським козаки спробували знову вийти на волость. У травні гетьман на чолі передового загону вступив у Черкаси. Але там його підступно вбили підіслані князем Вишневецьким слуги. Позбавлене свого харизматичного лідера козацтво не зуміло так широко розгорнути свою діяльність, як це було попереднього року. А влітку між повсталими та Вишневецьким було підписано нову угоду, котра, як не дивно, було навіть більш лояльною до запорожців, аніж попередня. Зокрема, учасникам виступів гарантувалася амністія; запорожці отримували право вільного виходу на Низ і повернення на волость; місцева адміністрація зобов’язувалася повернути козакам відібране в них майно й живність. Після цього козацькі виступи пішли на спад. Але причиною цьому була не поразка повсталих, а перемикання їхньої уваги з волості на більш важливі міжнародні справи.

Українське козацтво та Священна Ліга

У серпні 1593 р. Османська імперія розпочала велику війну на Балканах, маючи на меті розширити свої європейські завоювання аж до Відня включно. Більшість європейських держав, розколотих релігійними війнами й конфліктами, полишили імперію Габсбургів напризволяще. Постійну допомогу Відню фінансами й дипломатичними заходами надавав тільки Ватикан і частково Венеція й Іспанія. Крім того, ще наприкінці 1592 р. до Праги, резиденції австрійського цісаря, свої пропозиції щодо спільних дій проти «ворогів Святого Христа» надіслали й українські козаки.

Спочатку вельми обережні Габсбурги не наважилися відповідати на лист козаків, котрі, за їхніми відомостями, були чи то королівськими, чи царськими підданими. Утім, коли намагання Відня спільно з папою Климентом VIII організувати антимусульманську лігу держав успіхами не увінчалися (офіційні Варшава й Москва обмежилися лише заявами про моральну підтримку християн), політичні акції Війська Запорозького стрімко пішли вгору. Тим паче, що у війні неминуче мали взяти участь кримські татари, стримати вторгнення яких в австрійські тили у Відня практично не було змоги.

Першим ініціативу залучення козацтва до Священної Ліги виявив Климент VIII, який тривалий час був нунцієм у Польщі і, безперечно, був добре обізнаний щодо військової спроможності Війська Запорозького. Відправляючи до Польщі та придунайських держав свого посла Олександро Комулео, папа поставив йому й конкретне завдання щодо запорожців: умовити їх іти на Крим. У посланні до козацького гетьмана від 8 листопада 1594 р. Климент VIII наголошував: «Ми знаємо, яке славне твоє козацьке військо і тому воно може бути дуже корисним християнському суспільству в боротьбі зі спільними ворогами нашої віри». Папська булла до всього козацького лицарства переконувала, що «ніщо так не сприяє військовій славі, ніщо так не важливо для майбутньої пам’яті, як спільний захист християнського суспільства». Ще одним «аргументом» на користь військової співпраці мали стати дванадцять тисяч форинтів, переданих папою низовому товариству.

Рішучу налаштованість на співпрацю з козаками демонстрував й австрійський двір. 23 грудня 1593 р. цісар Рудольф II надіслав послові в Польщі Матею Вакеру наказ потайки розвідати чисельність козаків і на що вони здатні. Таємничість завдання посла пояснювалась давньою неприязню коронного канцлера як до австрійських Габсбургів, так і запорозьких козаків. Значно більше симпатій до Відня мав Януш Острозький. Ще влітку 1593 р. князь від імені цісаря звертався до своїх недавніх супротивників, низовців, з пропозицією за платню (двадцять злотих польських на коня і сукно на рік) виступити проти татар. Отримавши обнадійливі відомості з України, у лютому 1594 р. на Запорожжя вирушив досвідчений воїн і дипломат, один із кращих знавців польських і східноєвропейських справ Еріх Лясота. Лясота входив до найближчого оточення архікнязя Максиміліана, котрий опікувався військовими справами імперії, і тому це призначення недвозначно вказувало на ту вагу, якої Відень надавав військовій співпраці з козацтвом.

Прибувши на Січ у червні 1594 р., Лясота від імені Рудольфа II передав козакам офіційне запрошення на військову службу, військові труби й корогву з символікою імператора Священної Римської імперії, а також платню — вісім тисяч дукатів.

Цісарська платня й адресовані козакам хвалебні слова папи римського, безумовно, свідчили про зростання міжнародної ролі козацтва й підвищували самоповагу товариства у власних очах. Тож Військо Запорозьке не стало очікувати на залагодження всіх формальності щодо вступу до Священної Ліги, і вже з весни 1594 р. почало чинити вилазки проти турків і татар. Сотник надвірних військ князя Костянтина Острозького Северин Наливайко зібрав з «охочих людей» полк і висунувся для захисту південних кордонів, прямуючи вздовж лівого берега Дністра.

Тим часом на початку липня кримський хан Газі II Ґерай за допомоги молдавського господаря Аарона швидким рейдом пройшов Молдавію і через Покуття вторгся в Галичину. Завчасно повідомлена козацькою розвідкою про наміри татар польська сторона, хоч і мала досить часу, проте до оборони готувалася мляво й у результаті виявилася небоєздатною. Польний гетьман Станіслав Жолкевський не надто вірив у те, що хан наважиться на такий далекий похід, тим паче йтиме через Карпатські гори. А тому, коли татари вже руйнували Снятин, Тисменицю, Галич, Калуш, Долину та інші галицькі міста й містечка, Жолкевський з кварцяними військами ще стояв у районі Заліщиків. Галичина зазнала страшних руйнувань, і до того ж татарський