Читати книгу - "Черево Парижа"

заході зайнялося червоне світло. Тоді в кінці вулиці Монмартр з’явилась ціла армія замітальників, і, вимахуючи мітлами, почала гнати перед собою цілі озера рідкого болота.

Логр не привів сержанта. Гавар подався обідати до своїх знайомих у Батіньйоль. Флоран мусив цілий вечір провести віч-на-віч з Робіном. Утікач майже весь час говорив сам один, і нарешті йому стало нестерпно сумно, його мовчазний товариш тільки хитав бородою й кожні чверть години простягав руку за склянкою, щоб ковтнути пива. Флоран з нудьги пішов спати. Але Робін, залишившися сам, ще довго сидів, задумливо насунувши капелюха на лоб і втупивши очі в свою склянку. Роза й хлопець-прислужник, які мріяли раніше зачинити винарню, бо в кабінеті не було компанії, мусили зачекати добрих півгодини, доки Робін нарешті пішов додому.

Флоранові в своїй кімнаті стало страшно лягти в ліжко. Він відчував один із тих приступів нервової хвороби, що траплялось часом, коли його цілими ночами переслідували страшні кошмари. Напередодні він був у Кламарі на похороні Верлака, який помер після жахливої агонії. Флоранові ще ввижалася вузька труна, яку спускали в землю. Особливо не міг він відігнати од себе образ мадам Верлак, з її плаксивим голосом, але без слідів сліз в очах; вона весь час ходила слідом за Флораном, говорила про неоплачену труну й похорон, про те, що не знає, як розплатитися за все, не маючи жодного су в кишені, бо аптекар довідався про смерть Верлака і ще напередодні зажадав сплатити йому весь борг. Флоран змушений був дати грошей на труну і розрахуватися з могильниками. Коли він уже зібрався йти, мадам Верлак подивилася на нього з таким нещасним виглядом, що він залишив їй ще двадцять франків.

Ця смерть була для нього тепер дуже прикра. Знову поставало питання про місце інспектора, його почнуть турбувати, захочуть затвердити на посаді, а це загрожувало небезпечними ускладненнями, які могли викликати в поліції підозріння. Флоранові хотілося, щоб повстання спалахнуло вже завтра й дозволило йому викинути на вулицю кашкета з галунами. З тривожними думками в голові вийшов він на балкон, бажаючи, щоб подув вітру цієї теплої ночі освіжив його гарячий лоб. По зливі вітер ущух. Темносинє небо було безхмарне й ще дихало палом грози. Обмитий Центральний ринок простирав перед ним свою громадину, однакового кольору з небом; як і на небі, на ньому світилися жовті зірки газових вогників.

Спершись на залізні поручні, Флоран думав, що рано чи пізно він буде покараний за те, що згодився зайняти інспекторську посаду. Це було ніби плямою на його житті. Він одержував платню з бюджету префектури, він був зрадник бо служив імперії дарма що в засланні стільки разів сам собі присягався цього не робити. Бажання догодити Лізі, великодушність у витрачанні платні, сумлінне ставлення до своїх обов’язків більше не виправдовували у власних його очах боягузливості. Якщо він страждав у цьому розжирілому оточенні, що переїлось донесхочу, то він на це й заслуговував. Він у думці пережив проведений тут тяжкий рік: переслідування рибних торговок, брудкі вогкі дні, вічне нетравлення свого шлунка, шлунка худої людини, приглушену недоброзичливість, яку він відчував навколо себе і яка так швидко зростала. Все це він сприймав як кару. Цей невиразний приплив злоби, причин якої він не відав, віщував якусь катастрофу, і Флоран заздалегідь скорявся їй, соромлячись своєї помилки, що тепер вимагала покути. Він навіть обурився сам на себе при думці про народний рух, який він підготовляв своїми руками, і говорив собі, що він уже тепер недосить чистий для успіху цієї справи.

Як багато мріяв він на цій височині, блукаючи очима по неосяжних дахах павільйонів! Найчастіше ввижалося йому, що дахи — це сірі моря, які розповідають йому про далекі країни. В безмісячні ночі вони темніли, оберталися на мертві озера, на чорні води, гнилі й смердючі. Але ясні ночі перетворювали їх на світлі водоймища; проміння точилося по обох поверхах дахів, і величезні цинкові листи здавалися від цього вогкими: світло мов ковзало по них, скочувалось і падало з країїв цих неосяжних басейнів, що містились один над одним. Холодна погода сковувала їх, заморожувала, мов бухти в Норвегії, по яких бігають ковзанярі, а в липневу спеку занурювала у важкий сон. Якось у грудні, відчинивши ввечері вікно, він побачив, що дахи ринку побіліли від снігу; їх незайману білизну без єдиного людського сліду, наче північні рівнини, самотність яких не порушується санями, освітлювало небо іржавого кольору; дахи були занурені у величну тишу, від них віяло ніжністю великої природи. І Флоран при кожному перетворенні цього мінливого краєвиду віддавався мріям, ніжним або жорстоким; сніг заспокоював його, неосяжна біла пелена здавалася йому серпанком чистоти, накинутим на весь бруд Центрального ринку, а прозорими ночами лилося місячне світло й несло його в чарівні, казкові країни. Він страждав тільки темними ночами, душними червневими ночами, коли перед ним простилалося смердюче болото, стояча вода проклятого моря. Страшний кошмар увесь час переслідував його.

Дахи ринку незмінно були тут. Флоран не міг відчинити вікна, спертися на поручні, щоб не побачити їх перед собою; вони закривали від нього обрій. Увечері, вийшовши з павільйону морської риби, він знову бачив перед сном ці безконечні дахи. Вони заступали від нього Париж, громадилися перед ним, щохвилини вторгалися в його життя. Цієї ночі кошмар ще більше тяжів над Флораном, посилившись від невиразної тривоги, що хвилювала його. Після дощу, що йшов удень, ринок був пройнятий огидною вогкістю. Всі його погані запахи били тепер Флоранові в лице, скочувалися до міста, мов п’яниця, що падає під стіл, випивши останню пляшку. Флоранові здавалося, що від кожного павільйону здіймаються густі випари. Вдалині курилися нудним запахом крові м’ясний і кишковий ряди; з овочевого і фруктового павільйонів тхнуло квашеною капустою, гнилими яблуками й покидьками зелені. Молочні продукти отруювали повітря своїми специфічними запахами; з рибного ряду тхнуло гострою вогкістю, а павільйон живності, біля самих його ніг, випускав через башточку вентилятора тепле повітря, гидкий сморід, що клубочився, мов сажа із заводського димаря. Хмара всіх цих випарів збиралася над дахами, досягала сусідніх будинків, розпливалася і нависала важким накриттям над усім Парижем. Це Центральний ринок аж розбухав у своєму надто вузькому чавунному поясі і розпікав зайвиною з’їденої ввечері їжі міцний сон міста, що об’їлося.

Флоран почув унизу на вулиці голоси і сміх щасливих людей. Двері в сінях голосно грюкнули: це Кеню і Ліза повернулися з театру. Тоді Флоран, приголомшений, мов сп’янілий від повітря, яким надихався, покинув балкон у