Читати книгу - "Перлини української класики"

в човен через високий очерет. Микола сидiв немов дерев’яний, схиливши голову. Здавалось, що вiн був такий мертвий, як i той очерет, що понависав своїми китицями над його човном. Перед ним лежав цiлiсiнький хлiб i стояла непочата вода в тиквi. Увесь той день здавався йому якимсь дивним сном, i в тому снi нiби випливала з моря зеленоока красуня русалка, причарувала його чорними бровами, поцiлувала i знов впiрнула в воду на морське дно, попiкши його душу ласкою, пишними очима та гарячими поцiлунками й обнiмками.

Довго сидiв Микола, похиливши голову, та думав про Нимидору. Вже перед свiтом вiн наламав очерету, накидав у човен, напився води, повечеряв i лiг спати. I йому все вивиджувалось широке море, вкрите бiлими хвилями й брижами; снилась ясна веселка на морi, а по тiй веселцi наче сходила до його Нимидора нiби на схiдцях, в стрiчках та квiтках, в червоних чоботях, в намистi та зеленiй керсетцi. Там, де веселка падала кiнцем на море, там плавала Мокрина з зеленими кiсьми з осоки i нiби ждала Нимидору, щоб потягти в страшне, клекочуче хвилями море.

Мокрина опiвночi вернулась до куреня. Батько вже куняв.

– Де це ти була так довго? – спитав в Мокрини батько.

– Поралась коло куреня та, вертаючись од криницi з водою, заблудила й довго блукала скрiзь. Я вже сама не знаю, як я не потрапила на дорогу. Мабуть, мене нечистий водив.

– Мабуть, i справдi нечистий водив тебе до пiвночi, – обiзвався батько. – Гляди лишень, Мокрино, другий раз не барись так довго.

Другого дня вранцi Мокрина пiшла додому, а ввечерi знов прийшла до куреня, взяла хлiба, риби й води i знов ввечерi попливла човном у плавнi, де сидiв Микола.

– Чи й досi десяцькi стережуть? – спитав Микола в Мокрини.

– I тепер ночують коло куренiв, ще й вранцi навiдувався скажений становий. Сиди, Миколо, нишком, доки вони поїдуть.

Мокрина знов промовляла до Миколи ласкавими словами, а Микола смутно обзивався до неї. Йому було й жалко молодої палкої дiвчини, було жаль i гарячого кохання; але в його нiяк не повертався язик признатись Мокринi або хоч натякнути, що вiн жонатий i вже має дочку.

Мокрина знов пiзно вернулась до куреня, знов сердився та лаяв її батько.

– Ти, Мокрино, неспроста приходиш пiзно додому. Як менi й завтра опiзнишся, то я на тобi поб’ю ломаку. Чи чуєш?

– Та вже ж чую: не позакладало менi вух, – обiзвалась Мокрина, розсердившись.

– I де ти бродиш? Де ти волочишся? – спитав сердито батько.

– Я не бродила й не волочилася, а тiльки одвезла човном в комишi бурлакам харчi та води. Хiба буде добре, як вони згинуть од голоду?

– Чи всiм возила харч, чи тiльки одному? – спитав понуро батько.

– Та Миколi, коли сказати щиро по правдi, – смiливо одказала Мокрина, неначе одрубала.

– Хiба ж ти не знаєш, що вiн не парубок, що вiн жонатий? – сказав батько.

– А хоч би й жонатий, що менi до того, – ледве промовила Мокрина, нiби для неї було байдуже за це: але вона почувала, що в її серце нiби шпигнуло ножем. Вона ледве встояла на ногах, вийшла надвiр i залилась слiзьми. I жаль, i горе, i кохання – все заразом пiднялось в її душi й неначе затопило всю її душу слiзьми, як повiддя весною затоплює береги.

Тим часом десяцькi, нiчого не дiждавшись i нi за що не дiзнавшись, поїхали додому. Мокрина насилу дiждала вечора i, нiкого, по своєму звичаю, не питаючись, побiгла до човна i попливла до Миколи.

Микола вгледiв її заплаканi червонi очi i дуже здивувався.

– Чого це ти, Мокрино, плакала? Може, яке лихо трапилось? – спитав вiн.

Мокрина нiчого не сказала на одповiдь i тiльки заридала. I сором, i горе було знать на її молодому лицi. Вона почервонiла, як намисто на її шиї, та все плакала. Микола був такий ласкавий до неї, так гарно дивився на неї! Вона i в головi не покладала, що вiн її не любить.

– Миколо! чи то правду казав менi батько, що ти жонатий?

Микола вмить все постерiг, i йому стало дуже шкода дiвчини.

– Коли тому правда, – сказала Мокрина, смiливо пiдвiвши голову, – то забудь свою жiнку, забудь для мене, бо як не забудеш її, то я сама собi смерть заподiю: я повiшуся або втоплюсь, я запагублю сама себе; i сама не знаю, що я собi заподiю, тiльки не перестану тебе любити, поки й мого вiку. Без тебе я не житиму, а тiльки нидiтиму. Я занидiю i вмру без тебе.

Мокрина яро й якось дико блискала карими очима, але пiсля тих слiв похилилась на край човна, мов гнучка очеретина, i заридала голосно, як плачуть малi дiти. Микола бачив її маленькi руки з тонкими пальцями, що вп’ялися в криси човна, бачив шию, де червонiли разки доброго намиста.

– Не плач, Мокрино! Що ж маємо робить? Знать, така вже Божа воля.

Микола сидiв мовчки, а Мокрина не пiдводила голови i тихо хлипала. Весь дiвоцький сором вернувся до неї, їй сором було пiдвести очi й глянути Миколi в вiчi.

В очеретi стало тихо, як у хатi. Водяна курочка випливла з очерету i крутилась по водi трохи не коло самого човна. Дика качка вилась над плавнями, ляскала крильцями i впала в очерет коло самого човна, але злякалась, закахкала на все горло, наче крикнула з переляку, затрiпала крилами i знов пурхнула мiж очеретом, наробивши шелесту.

Мокрина насилу пiдвелась, посидiла, затуливши очi рукавом, а далi промовила, наче нiчого мiж ними й не було:

– Бери весло та правуй за мною. Тепер тобi можна вернутись до куреня: вартовi зникли, од’їхали од куреня.

Мокрина сiла на човнi, вхопила весло, одiпхнула ним полеглий очерет i посунула вперед свого човна. Микола поплив за нею. Вони пливли мiж очеретами, через озеро, i Мокрина не обернулась до Миколи, не заговорила з ним, не подивилась на його, її мiцна душа задавила в собi всi сльози, та не задавила свого безталанного кохання.

Мокрина знову пiзно вернулась додому, батько знов накрив її мокрим рядном.

– I де ти, в iродового батька, волочишся! – з гнiвом крикнув батько. – I чого ти ото ходиш до бурлаки?

– Ходжу тим, що його люблю. Лайте мене, бийте мене, а я все-таки його любитиму.

– Пху на твого дурного батька, на твою дурну матiр! – крикнув батько, несподiвано вилаявши самого себе й свою жiнку. – Он до тебе восени прийдуть старости. Готуй рушники.

– Як прийдуть, то й назад пiдуть, – сказала Мокрина i пiшла на город.

Розпудженi полiцiєю бурлаки знову збiглись до куреня, знов почали ловить рибу. Починалась тепла тиха осiнь. Забродчики попрочищали єрики, повикидали пiсок i почали ловить кефаль. Пожирувавши на плавнях, кефаль вже почала вертатись з озера в море. Забродчики ловили її в єриках, заставляючи єрики очеретяними тинками.

Робота на чистому повiтрi, на вольному морi здалась вербiвцям багато легшою, нiж робота в сахарнях. Вони стали здоровшi, веселiшi, проворнiшi. Декотрi жонатi вербiвцi позабували своїх жiнок i через десяток рокiв поженились вдруге, заробили грошей, побудували собi валькованi хати й розпочали хазяйство. Акерманщина почала вкриватись українськими селами з садками й виноградниками.

Два вербiвськi бурлаки збудували коло отаманського хутора двi землянки i, поженившись, завели господарство. Потiм десь узявся бассарабський жид i поставив на городi вiтряк. Над озером зачиналось українське село. Вербiвцi на смiх назвали село Вербiвочкою, хоч у ньому не було вербової й гiлки. Микола вже зiбрав грошей i хотiв i собi ставить землянку. Йому так огидло бурлакувать, так забажалось осiстись i оселиться на одному мiсцi. Але в його все була думка вернутися коли-небудь додому, до жiнки, до дочки. Та думка одбивала в його охоту завести оселю в далекiй сторонi й знов пхнула його в бурлацтво.

Раз восени, перед самою Покровою, Микола сидiв увечерi над лиманом i одпочивав пiсля роботи. Рибалки вже полягали спать. Микола взяв скрипку й розважав себе, граючи тi пiснi, що Нимидора любила спiвать. Його думки лiтали далеко-далеко, понад Вербiвкою, коло свого садка, коло свого двору, коло Нимидори. Коли це позад його