Читати книгу - "Третя світова: Битва за Україну"

зметуть до осені 2015 року, незалежно від того, скільки народу для цього потрібно знищити, свого та українського. Адже було вбито десятки тисяч під час Першої та Другої чеченських війн, проте Чечня залишилася в складі Росії.

Державні тиранії тримаються на тому, що за допомогою доступних інструментів (наприклад, влади та пропаганди) пробуджують, розвивають та підтримують у своїх підданих виключно поганий первінь. Добре і позитивне поступово відступає на задній план, а з часом зникає. Завдання будь-якого диктатора нацькувати одну частину населення на іншу. Ленін використав для цього класову теорію (багатих на бідних, містян на селян, безкультурних на освічених, більшовиків на меншовиків). Головне знайти лінію для розколу. Ленін завжди її знаходив, як і Сталін після нього. Гітлер розколював за національним принципом: німці проти євреїв; німці проти поляків; німці проти французів; німці проти всіх. Путін в цьому плані не придумав нічого нового. Він намагається об'єднати досвід Леніна, Сталіна та Гітлера. У Чечні бились з чеченцями; в Україні — з українцями. Але коли доходить до протистояння США, Путіну згадується насамперед радянський досвід, в основі якого лежить сталінізм 1923–1953 років. Чи можна, схрестивши гірших диктаторів ХХ століття — Гітлера та Сталіна — стати супердиктатором XXI століття? Напевно, що ні. Важко, навіть заплющивши очі, побачити Путіна президентом держави, до складу якого входять, скажімо, Росія, Україна, Молдова, Білорусь, Прибалтика, Грузія, Вірменія та Казахстан. Бо єдиний талант, яким володіє Путін, це гебістська «розводка». Інші прийоми Путіну не відомі.

Початковий план Путіна полягав у спробі анексувати Білорусь (колишню невід'ємну частину Радянського Союзу). Це завдання, на думку Кремля, дуже просте. Білорусь ніколи не була незалежною державою й це мало стати головним аргументом пропагандистів Кремля в процесі здійснення білоруського аншлюсу. Стратегічно Білорусь давала дуже важливі для Росії виходи до східноєвропейських рубежів: Литви, Західної України та Польщі. Організувати заворушення в Мінську навіть простіше, аніж у Східній Україні. Президент Олександр Лукашенко не мав популярності за кордоном. Шукати захисту йому не доводилося. В очах Європи та США Лукашенко виглядав диктатором. Співчуття до нього немає й не було. Зрозуміло, з цього не випливало, що світ визнав би анексію Білорусі Росією. Але Білорусь протистояти Росії самостійно не могла, а розраховувати на військову допомогу НАТО не виходило.

Напередодні повномасштабного вторгнення в Україну російський уряд буде змушений або анексувати Білорусь, включивши її до складу Російської Федерації, як у випадку з Кримом, або ж отримати дозвіл від Лукашенка для просування російських військ білоруською територією. В кінці кінців, Росія може зажадати, щоби Білорусь на засадах союзника взяла участь у військових операціях проти України. В будь-якому разі Росія отримає можливість вторгнення через Білорусь у Західну Україну й давити танками не проросійську Східну Україну, а антиросійську Західну.

Однак чому тоді Путін прийняв рішення почати з окупації Криму, а не з Мінська? Можливо, ставши свідком київського Майдану, Путін та його оточення перелякались. В глибині душі всі ці люди зневажали народ, вважаючи його легко контрольованим бидлом. Україна була найближчим зарубіжжям Росії й Росія проводила планомірну роботу, щоб підпорядкувати собі й українське керівництво й українську політику. Все це несподівано зруйнувалось: Україна розвернулась в бік Євросоюзу. Тоді Кремль спробував перехопити ініціативу, захопивши Крим.

Навесні 2014 року Європа та США, в розумінні Путіна, виглядали слабкими та не могли запобігти агресії. Німеччина залежала від російського газу, британці — від російського капіталу. Франція хотіла продати «Містралі», Швейцарія — зберігала російські гроші. Америка брала участь у війнах з мусульманськими екстремістами, й Нобелівського лауреата миру президента Обаму Путін бачив пацифістом, не готовим до одноборства з Росією.

Путін розраховував на те, що у 2014 році повториться історія 2008 року. Тоді Росія ввійшла до Грузії, а Захід проігнорував першу російську агресію від часів радянського вторгнення до Афганістану. Зрозуміло, у 2008 році Захід помилився: по-перше, не захистив слабку демократичну республіку; по-друге, послав Путіну неправильний сигнал. Путін розцінив мовчання Заходу як дозвіл Росії безкарно оперувати військами в межах колишніх радянських республік. Входячи у 2014 році до Криму, Путін зіткнувся саме з такою реакцією Заходу, на яку розраховував, — бездіяльністю.

Проте за кілька місяців російської агресії Європа та США пройшли шлях від повного нерозуміння того, що відбувається, до чіткого усвідомлення того, що Путін розпочинає Третю світову війну. Хтось називає її Четвертою (маючи на увазі Третю світову «холодну»); хтось називає «Другою холодною»; хтось пише про європейську війну; хтось про російсько-українську. Проте всі пишуть та говорять про війну, головнокомандувач армії США генерал Мартін Демпсі порівнює Путіна зі Сталіним, а дії Росії — з радянським вторгненням до Польщі у вересні 1939 року.

Погляд американських військових, без сумніву, важливий компонент загального відчуття та розуміння світом глобальної проблеми, створеної Путіним. Як закцентував Демпсі, «ми маємо російське керівництво, яке для досягнення своїх цілей прийняло свідомі рішення, застосовуючи військову силу у відносинах з іншою суверенною країною. Це перший випадок з 1939 року чи щось на кшталт того… Вони, очевидно, вступили на шлях свого самоствердження не тільки у відносинах зі Східною Європою, але й усією Європою, та навіть у відносинах зі Сполученими Штатами… Путін особисто… прагне компенсувати образи, нанесені Росії після розвалу СРСР, а також апелювати до етнічних російських анклавів Східної Європи. Він дуже агресивно прагне вказаної цілі, він володіє комплексом прийомів, які два-три рази принесли йому успіх, й він планує діяти у тому ж керунку».

На думку Демпсі, Путін не подає сигналів, які б свідчили про його готовність відступити під тиском. «В момент, коли деяким вдається переконати себе, що Путін зобов'язаний шукати привід для деескалації, насправді він приймає рішення про ескалацію. Йосип Сталін використовував подібну риторику та схожі виправдання, коли у вересні 1939 року напав на Польщу: «Радянський уряд також не міг байдуже ставитись до того, що єдинокровні українці й білоруси, що проживали на території Польщі, кинуті напризволяще, залишилися беззахисними. Зважаючи на такі обставини, радянський уряд віддав розпорядження Головному командуванню Червоної армії наказати військам перейти кордон та взяти під свій захист життя й майно населення Західної України та Західної Білорусі», — цитував Демпсі ноту МЗС СРСР від 17 вересня 1939 послу Польщі в Москві.

Діями Путіна стурбовані чи обурені європейські політики, американські конгресмени та сенатори, співробітники Держдепу й експерти, не кажучи вже про багатоголосу російську опозицію, криками якої переповнений інтернет. Проблема тільки в одному: розуміння є, а от можливостей впливати на Путіна немає. З аналогічною проблемою демократичний світ зіткнувся у 1938–1939 рр. Всі розуміли, що в Німеччині