Читати книгу - "Втрата"

не хоче, щоб я помер. Вона щось надумала, я це відчуваю. Вона брехала мені. Вона брехала мені про все, брехала мені про Джеремі. Вона не хотіла, щоб я знав, куди він поїхав.

— А чому вона не хотіла, щоб ви знали? Чому Джеремі їздив до Мілфорда?

— Вона, мабуть, його бачила. Якось його знайшла.

— Що вона бачила?

— Святий Боже, — слабко прошепотів він і знову поклав голову на подушку, заплющив очі. Він повільно хитав головою з боку в бік. — Ініда знає. Святий Боже, якщо Ініда знає…

— Якщо Ініда знає що? Про що ви говорите?

— Якщо вона знає, важко навіть уявити собі, на що вона здатна.

Я нахилився ближче до Клейтона Слоуна, чи то до Клейтона Біджа, й наполегливо прошепотів за кілька дюймів від його вуха:

— Якщо Ініда знає що?

— Я помираю. Вона… вона, певно, кликала адвоката. Я не хотів, щоб вона побачила мій заповіт раніше, ніж я помру… Мої настанови були дуже конкретними… Певно, він їх порушив… А я усе обміркував і передбачив.

— Заповіт? Який заповіт?

— Мій заповіт. Я змінив його. Вона не повинна була знати про це… Якщо вона довідалася… Там було все влаштовано. Коли я помру, весь мій статок, усе має дістатися Синтії… Ініду й Джеремі я викинув зі свого заповіту, вони залишаться ні з чим, як того й заслуговують, як вона того заслуговує… — Він подивився на мене. — Ви не маєте уявлення, на що вона здатна.

— Вона тут. Ініда тут, у Янґстауні. Це Джеремі їздив до Мілфорда.

— То вона послала його. Вона в інвалідному кріслі. Вона не зможе зробити це сама, цього разу…

— Зробити що?

Він пустив повз вуха моє запитання. Він сам мав так багато сказати.

— Отже, він повертається? Джеремі уже в дорозі додому?

— Так сказала Ініда. Сьогодні вранці він покинув готель у Мілфорді. Я думаю, ми перестрінемо його тут.

— Ми? Але ж ви сказали, що Синтії з вами нема.

— Її нема. Я приїхав сюди з чоловіком, якого звуть Вінс Флемінґ.

Почувши це ім’я, Клейтон замислився.

— Вінс Флемінґ, — сказав він спокійно. — Той хлопець. Той хлопець, із яким вона була тієї ночі. В машині. Хлопець, із яким вона була, коли я її знайшов.

— Так, це він. Він допомагає мені. Він тепер з Інідою.

— З Інідою?

— Він стереже її, щоб вона не зателефонувала Джеремі й не сказала йому, що ми тут.

— Але якщо Джеремі… якщо Джеремі вже повертається, то він уже все зробив.

— Зробив що?

— Із Синтією все гаразд? — В очах у нього з’явився вираз розпачу. — Вона жива?

— Звичайно, жива.

— А ваша донька? Ґрейс? Вона жива?

— Про що ви говорите? Звісно, вони живі.

— Бо якби щось трапилося з Синтією, то все має дістатися її дітям… Це все чітко обумовлено…

Я затремтів усім тілом. Скільки минуло годин, відколи я говорив із Синтією? Я мав коротку розмову з нею сьогодні вранці, свою єдину розмову з нею, відтоді як вона покинула наш дім уночі з Ґрейс.

Чи міг я знати, чи міг я мати бодай якусь певність, що вона і Ґрейс у цю хвилину живі?

Я дістав свого мобільника. Мені спало на думку, що в лікарні, мабуть, заборонено користуватися мобільними телефонами, та позаяк ніхто навіть не знав, що я тут, я вирішив, що можу знехтувати цією забороною.

Я набрав наш домашній номер.

— Благаю, благаю тебе, будь уже вдома, — сказав я, стримуючи подих. — Телефон задзвонив раз, двічі, тричі.

Після четвертого дзвінка він переключився на голосову пошту.

— Синтіє, — сказав я. — Коли ти приїдеш додому, коли ти це почуєш, негайно телефонуй мені. Це конче потрібно.

Я закінчив цей дзвінок і спробував набрати її мобільний номер. Він негайно переключився на голосову пошту. Я залишив там майже те саме повідомлення, але додав:

«Ти повинна зателефонувати мені».

— Де вона? — запитав Клейтон.

— Не знаю, — відповів я стривожено.

Я коротко обміркував можливість зателефонувати Роні Ведмор, вирішив цього не робити, набрав інший номер. Я мусив перечекати п’ять дзвінків, перш ніж почув відповідь.

Спочатку клацнув звук знятої слухавки, потім покашлювання, потім сонне:

— Алло?

— Ролі, — сказав я. — Це Тері.

Клейтон, почувши ім’я «Ролі», закліпав очима.

— Окей, Тері, я тебе слухаю. Не турбуйся, що ти мене розбудив, я тільки щойно вимкнув світло. Ти знайшов Синтію?

— Ні, — сказав я. — Але я знайшов когось іншого.

— Кого?

— Послухай-но. Мені немає коли тобі пояснювати, але я хочу, щоб ти знайшов Синтію. Я не знаю, що тобі сказати, не знаю, звідки тобі ліпше почати. Поїдь до будинку, подивись, чи там немає її машини. Якщо вона там, стукай у двері, вламайся в дім, якщо буде треба, з’ясуй, чи вона і Ґрейс там. Телефонуй у готелі, роби все, що тобі спаде на думку.

— Тері, що відбувається? Кого ти знайшов?

— Ролі, я знайшов її батька.

На другому кінці лінії запала мертва мовчанка.

— Ролі?

— Так, я тут. Я не можу цьому повірити.

— Я також.

— Що він тобі розповів? Він розповів тобі, що тоді сталося?

— Ми тільки почали розмову. Я перебуваю в лікарні, на північ від Буфало. Він у не дуже добрій формі.

— Він може розмовляти?

— Так. Я розповім тобі все, коли зможу. Але пошукай Синтію. Якщо ти її знайдеш, нехай вона мені негайно зателефонує.

— Гаразд. Я негайно їду. Уже вдягаюся.

— І ще одне, Ролі, — сказав я. — Я сам їй скажу. Про батька. У неї виникне мільйон запитань.

— Звичайно. Якщо я довідаюся що-небудь, то зателефоную.

І тут я згадав про ще одну особу, яка могла щось знати про Синтію та про місце її перебування. Памела телефонувала нам додому досить часто, і я запам’ятав її номер, що висвічувався на дисплеї нашого телефону. Я набрав його й перечекав кілька дзвінків, поки вона підняла слухавку.

— Алло? — Голос у Памели був іще більш сонний, аніж у Ролі.

Десь на задньому плані чоловічий голос запитав: «Хто там?»

Я сказав Памелі, хто це, і попросив пробачення, що телефоную в такий жахливо пізній час.

— Синтія кудись поїхала, — сказав я. — Із Ґрейс.

— Господи, — промовила Памела, і її голос відразу перестав бути сонним. — Їх викрали чи щось таке?

— Ні, ні, нічого подібного. Вона сама поїхала. Вона хотіла кудись утекти.

— Вона сказала мені, здається, вчора, а може, позавчора — Господи, коли ж це було? — що вона може не прийти, тож якщо вона не з’явиться, щоб це не було несподіванкою для мене.

— Я лише хотів сказати, щоб, коли вона