Читати книгу - "Лялька"

що охороняли місто, височіли два пам’ятники. З одного боку на величезному постаменті-свічці. стояв король Сигізмунд, похилившись до. Бернардинського костьолу, немов хотів щось сказати прохожим. З другого — сидів нерухомий Копернік з нерухомим глобусом в руках, обернувшись спиною до сонця, що вранці сходило з-за дому Карася, опівдні стояло над палацом товариства друзів науки й заходило за будинок Замойських, немов наперекір афоризмові: «Він спинив сонце і зрушив землю». Вокульський подивився з свого балкона в той бік, мимоволі зітхнув, подумавши, що єдиними друзями великого астронома були вантажники та пильщики, котрі, як відомо, не дуже-то знали, в чому полягала заслуга Коперніка. «Чи багато йому радості з того, що в кількох книжках його називають гордістю нашого народу!.. — думав Вокульський. — Працювати задля свого щастя — це я розумію, але працювати для фікції, яка називається громадським добробутом і славою, — на це я вже не здатний. Нехай громадськість сама про себе думає, а слава… Що мені заважає думати, що слава про мене гримить, припустімо, на Сіріусі? А становище ж Коперніка зараз нічим не краще, і статуя в Варшаві тішить його нітрохи не більше, аніж мене піраміда на якійсь зорі Везі. Три віки слави я віддам за хвилину щастя, і мені тільки дивно зараз, як я міг думати колись інакше».

Немов у відповідь на ці думки по другий бік вулиці з’явився Охоцький; талановитий маніяк повільно йшов, схиливши голову й заклавши руки в кишені. Цей несподіваний збіг глибоко вразив Вокульського; на якусь хвилину він навіть повірив у передчуття і з радісним здивуванням подумав: «Чи не означає це, що він здобув славу Коперніка, а я — щастя?.. То й винаходь собі літаючі машини, а мені залиши свою кузину!.: Знов забобони!.. — опам’ятався він незабаром. — Я — і забобони!..»

В усякому разі, йому сподобалась думка про те, що Охоцький здобуде невмирущу славу, а він — живу панну Ізабеллу. В серці його ожила надія. Він трохи кепкував сам із себе, проте почував себе спокійніше і впевненіше. «Отже, припустімо, — думав він, — що, незважаючи на всі мої домагання, вона мене не схоче… Ну й що? Слово честі, одразу знайду утриманку, ходитиму з нею в театр і сідатиму поруч з ложею Ленцьких. Шановна пані Мелітон, а може, й той… Марушевич знайдуть мені схожу на неї ланку (за кільканадцять тисяч карбованців можна знайти й таке). Я вберу її з голови до ніг у мережива, обсиплю самоцвітами, а потім побачимо, чи не зблякне поруч з нею панна Ізабелла. І тоді нехай собі виходить заміж хоч би й за маршалка чи за барона…

Але на думку про одруження панни Ізабелли його охопили лють і розпач. В що хвилину він готовий був начинити весь світ динамітом і висадити в повітря. Проте він знов опанував себе. «А що я вдію, коли їй захочеться вийти заміж?.. Навіть коли захочеться мати коханців — хоч би мого продавця, якогось офіцера, кучера або лакея… Що б я тоді міг зробити?..»

Пошана Вокульського до людської свободи була така велика, що перед нею вщухло навіть його божевілля. «Що я зроблю?.. Що зроблю?..» — повторював він, стискаючи руками гарячу голову.

Вокульський на годину зайшов у магазин, залагодив деякі справи й повернувся додому; о четвертій годині слуга дістав йому з комода білизну, прийшов перукар — поголити його і причесати.

— Що чувати, пане Фітульський? — спитав він перукаря.

— Поки що нічого, але буде гірше: берлінський конгрес думає, як би задушити —Європу, Бісмарк — як би задушити конгрес, а євреї — як би остригти нас до решти… — відповів молодий маестро, гарненький, як херувим, і прибраний, немов зійшов зі сторінки модного журналу.

Він зав’язав Вокульському на шиї серветку і, блискавично намилюючи йому щоки, говорив далі:

— В місті, пане добродію, поки що тихо, а взагалі байдуже. Вчора я був з компанією на Саській Кемпі. Ну й молодь, скажу я вам, тепер!.. Посварилися на танцях і — прошу пана уявити собі… Голівку трохи вище, s’il vous plait…[77]

Вокульський підвів голову вище й побачив у свого майстра золоті запонки на досить брудних манжетах.

— Значить, посварились на танцях, — розказував далі молодий франт, — поблискуючи бритвою перед очима Вокульського, — і прошу собі уявити: один хотів загилити другого по фасаду, а вдарив даму!.. Зчинився галас… дуель… Мене, звісно, обрали секундантом, через що я й мав сьогодні клопіт, бо у мене був тільки один пістолет. Коли оце з півгодини тому приходить до мене той, котрий образив, і каже, що нема дурних стрілятись, нехай, мовляв, ображений загилить і його, тільки один раз, не більше. Голівку праворуч, s’il vous plait… Ну, знаєте, я так обурився (лише півгодини тому), що схопив того хлюста за гальорку, дав йому коліном в антресолю і — геть за двері! Ну, хіба ж можна стрілятися з таким йолопом, n’est-ce pas?..[78] Тепер ліворуч, s’il vous plait.

Він закінчив голити, обмив Вокульському лице і, накинувши на нього щось подібне до арештантського халата, говорив далі:

— От я приходжу до вас то ранком, то вдень, то ввечері, а ніколи не помітив і сліду жінки…

Він узяв в руки гребня й щітку і почав зачісувати.

— Приходжу в різний час, а око в мене, пане добродію, ого!.. І от — ні рубчика спіднички, ні черевичка, ніякої поворозочки! А доводилось мені навіть у одного каноніка бачити корсет; правда, він знайшов його на вулиці і якраз мав анонімно надіслати до редакції. А у офіцерів, пане добродію, особливо у гусарів!.. (Голівку вниз, s’il vous plait.).

Що там тільки робиться!.. У одного, пане добродію, застав аж чотирьох молодих дам, і всі — веселенькі… З того часу, слово честі, завжди кланяюсь йому на вулиці, хоч вігі уже не запрошує мене і заборгував п’ять карбованців. Але, пане добродію, коли я міг заплатити за квиток на концерт Рубінштейна шість карбованців, то для такого віртуоза мені не жаль п’яти… Може, трохи почорнити волосся, je suppose que oui?[79]

— Дякую, — відмовився Вокульський.

— Я так і думав, — зітхнув перукар. — Ви зовсім не дбаєте про свою зовнішність, а це не гаразд!.. Я знаю кількох балерин, які охоче поділили б з вами компанію, а воно варто, слово честі, варто! Прекрасні фігури, дубові м’язи, бюст — як пружинний матрац, рухи повні грації і вимоги не надмірні, особливо у молодих. Бо жінка, прошу пана, чим старіша, тим дорожча, мабуть, через те на шістдесятилітню піхто й