Читати книгу - "Відродження"

встелених оксамитом, лежали короткі й товсті сталеві штирі з чорними пластмасовими ковпачками, а ще білий пульт керування з повзунковим перемикачем угорі. Точнісінько як той, що його застосовував Джейкобз, коли ми з Клер привели до нього Кона. У голові вихором промчала думка, що з чотирьох присутніх у кімнаті людей троє — ідіоти, а четвертий — псих.

Джейкобз витяг стрижні з гнізд і звів разом чорні пластмасові кінчики.

— Джеймі, візьми пульт і трішечки посунь перемикач. Зовсім злегка. Ти почуєш клацання.

Коли я це зробив, він розвів кінчики. І одразу ж спалахнула яскрава синя іскра та пролунав короткий, проте потужний звук «мммм». Ішов він не від стрижнів, а з дальнього боку кімнати, наче там стояв якийсь химерний електричний черевомовець.

— Відмінно, — прокоментував Джейкобз. — Можемо починати. Дженні, ви повинні покласти руки на плечі Астрід. Її охопить судома, а нам же не треба, щоб вона билася в конвульсіях на підлозі, правда?

— А де ваші святі обручки? — спитала Дженні. Судячи з її вигляду й голосу, недовіра в ній наростала з кожною секундою.

— Ці стрижні кращі за обручки. Вони набагато потужніші. Набагато святіші, якщо вам так більше подобається. Руки на плечі, будь ласка.

— Не здумайте вбити її струмом!

— Джен, цього я боюсь найменше, — пронизливим галчиним голосом прокаркала Астрід.

— Цього не буде, — лекторським тоном промовив Джейкобз. — Неможливо. У ЕКШ-терапії — лікуванні електрошоком, якщо говорити мовою пересічних людей, — лікарі застосовують до ста п’ятдесяти вольтів, тим самим провокуючи епілептичний напад. Але це… — Він постукав стрижень об стрижень. — Навіть на повній потужності стрілка амперметра від них би заледве смикнулася. Ту енергію, яку я маю намір використати, — енергію, присутню в цій кімнаті, ту, що оточує нас звідусіль, — не можна виміряти звичайними інструментами. Вона ще фактично не пізнана.

От найменше тієї миті я хотів почути слова «не пізнана».

— Будь ласка, зробіть це, — попрохала Астрід. — Я дуже втомилася, а груди зсередини вигризає щур. Щур, якому підпалили шерсть.

Джейкобз подивився на Дженні. Та вагалася.

— Тоді, на служінні, все було не так. Зовсім не так.

— Можливо, — погодився Джейкобз. — Але відродження станеться. Побачите. Покладіть руки їй на плечі, Дженні. Будьте готові натиснути сильно. Ви не зробите їй боляче.

Дженні послухалася.

Після цього Джейкобз звернув увагу на мене.

— Коли я прикладу кінчики стрижнів до скронь Астрід, посувай перемикач. Поки він просуватиметься вперед, рахуй клацання. Відчуєш четверте — зупиняйся й чекай подальших вказівок. Готовий? Поїхали.

Він притулив кінчики штирів до її скронь, де пульсували тонюсінькі сині прожилки. Стриманим тихим голосом Астрід промовила:

— Джеймі, я така рада знову тебе бачити. — І заплющила очі.

— Вона може підскочити, тому будьте готові навалитися на неї, — попередив Джейкобз, звертаючись до Дженні. А тоді: — Джеймі, давай.

Я став посувати повзунок. Клац… і клац… і клац… і клац.

* * * * *

Нічого не відбувалося.

«Усе це стареча маячня, — подумав я. — Нехай там які чудеса він показував у минулому, більше він на них не зда…»

— Ще на два клацання вперед, коли твоя ласка. — Голос Джейкобза звучав сухо і впевнено.

Я виконав. Усе ще нічого. Під вагою рук Дженні на плечах Астрід ще сильніше згорбилася на візку. Боляче було слухати, як свистить її дихання.

— Ще на одне, — сказав Джейкобз.

— Чарлі, я вже майже до кінця дій…

— Ти мене чув? Ще на одне!

Я натиснув на перемикач. Він клацнув ще раз, і цього разу гук на іншому боці кімнати був набагато лункішим: не «мммм», а «МММОУУУ». Жодного спалаху світла я не побачив (чи принаймні не запам’ятав), та на мить мене щось засліпило. Неначе десь унизу, у надрах мого мозку, вибухнула глибинна бомба. Здається, Дженні Ноултон закричала. Крізь запону туману я побачив, як смикнулася у візку Астрід. Той спазм був такий потужний, що мало не збив з ніг Дженні (досить-таки міцну жінку): вона заточилася назад і дивом не впала. Понівечені хворобою ноги Астрід вистрелили вперед, розслабилися й знову вистрілили. Завила охоронна сигналізація.

У кімнату влетів Руді, йому на п’яти наступала Норма.

— Я ж казав тобі вимкнути цю проклятущу заразу перед тим, як ми почнемо! — закричав на Руді Джейкобз.

Астрід підкинула руки вгору, однією мало не поціливши в обличчя Дженні, коли та, отямившись, знову натисла руками їй на плечі.

— Пробачте, містере Джейкобз…

— Піди ВИМКНИ, кретине!

Чарлі вихопив у мене пульт керування й штовхнув перемикач у положення «вимк». У горлі в Астрід щось клекотіло, наче поклики до блювання.

— Пасторе Денні, вона задихається! — закричала Дженні.

— Не кажіть дурниць! — відрізав Джейкобз. Його щоки почервоніли, очі горіли. Він немовби на двадцять років помолодшав. — Нормо! Подзвони на охорону! Скажи, що сигналізація спрацювала хибно!

— А може, мені…

— Іди! Іди! Геть, чорти б тебе забрали!

Норма вийшла.

Астрід розплющила очі, та тільки очей там не було — самі випнуті білки. Її тілом знову пройшлася міоклонічна судома, і вона ковзнула вперед, безвільно смикаючи ногами. Її руки молотили повітря, мов потопаючий воду. А сигналізація все завивала й завивала. Я встиг підхопити Астрід за стегна й заштовхнути назад у візок, поки вона не опинилася на підлозі. На її штанах між ніг розпливлася темна пляма, і в ніс мені вдарив міцний запах сечі. Подивившись на її обличчя, я побачив, як з кутика рота в неї тече піна. Вона спадала по підборіддю на комір блузки, і там теж тканина потемніла.

Сигналізація змовкла.

— І на тому спасибі. — Джейкобз нахилився вперед, сперся долонями на коліна й з цікавістю, проте без жодного занепокоєння спостерігав за корчами Астрід.

— Потрібен лікар! — заволала Дженні. — Я її не втримаю!

— Дурниці, — відмахнувся Джейкобз. На його обличчі грала напівусмішка — єдина, на яку він був спроможний. — А ви думали, легко буде? Це вам рак, а не абищо. Дайте їй хвилину, все з нею буде…

— У стіні — двері, — зненацька промовила Астрід.

Пронизливість щезла з її голосу. Очі викотилися назад в очниці… але не одночасно, а одне за одним. А коли знов опинилися на місці, то подивилися на Джейкобза.

— Їх не видно. Вони маленькі й заросли плющем. Плющ сухий. Вона чекає на тому боці, понад розбитим містом. Понад паперовим небом.

Кров насправді не може похолонути, але моя тієї миті похолола. «Щось сталося, — подумав я. — Щось сталося, і невдовзі Мати прибуде сюди».

— Хто? — взявши її за руку, спитав Джейкобз. Напівусміх зник з його лиця. — Хто чекає?

— Так. — Вона пильно дивилася йому в очі.