Читати книгу - "Проект «Україна». 1917—1920 рр. Постатi"

Галицького сейму. Критикував політику Віденського уряду відносно українців, нехтування інтересів бідноти, вимагав впровадження реформ, прийняття закону, який би збільшив представництво українців у місцевому сеймі. Відстоював ідею запровадження в Східній Галичині автономії у формі коронного краю.

В 1905 р. Є. Петрушевич переніс адвокатську канцелярію до м. Сколе і став посадником міста. Разом з колегами домігся в результаті тривалої боротьби ухвалення постанови про заснування у Львові українського університету.

Відстоюючи українські інтереси, багато зусиль докладав до того, щоб довести офіційному Відню право галичан на самовизначення, намагався протидіяти реалізації польських планів включення до відроджуваної Речі Посполитої Східної Галичини і Західної Волині.

Парламентську діяльність Є. Петрушевича високо оцінював його довголітній колега К. Левицький: «Євген Петрушевич виявляв велику енергію у важнійших хвилинах наших визвольних змагань, – писав він у спогадах 1937 р. – Поміж послами належав до діячів гострішого тону».

Галицький політичний діяч долучився й до процесу прийняття Брестською мирною конференцією таємної ухвали про Східну Галичину. Однак цісарський уряд і Віденський парламент відмовилися ратифікувати Брестський мир, зірвавши реалізацію положень про запровадження на етнічно-українських землях коронного краю. Тоді Є. Петрушевич спільно з парламентаріями Чехії та Словаччини опрацював і вніс на розгляд цісаря Карла план перебудови Австро-Угорської імперії. За його концепцією, імперію необхідно було перетворити на федерацію вільних народів з перспективою утворення національних держав у союзі з Австрією. 16 жовтня 1918 р. цісар оприлюднив маніфест, згідно з яким Австрія проголошувалася союзною державою, а її народи отримували право на державність.

Усвідомлюючи, що, зазнаючи поразки у Першій світовій війні, монархія Габсбургів опинилася на межі розвалу, 10 жовтня галицький політичний провід під керівництвом Є. Петрушевича прийняв рішення скликати 18 жовтня у Львові Українську конституанту, щоб визначити долю краю. Представницьке зібрання українських послів парламенту, Галицького й Буковинського сеймів, єпископату, представників політичних партій, організацій і товариств (близько 500 осіб) 19 жовтня 1918 р. проголосило утворення на етнічних українських землях незалежної держави й обрало Українську Народну Раду на чолі з Євгеном Петрушевичем. Останній розробив план мирного переходу влади в краї до українців і поїхав з відповідними пропозиціями до Відня.

Проте події наприкінці жовтня 1918 р. розвивалися дуже швидкоплинно. Не досягши домовленості з австрійським намісником графом Гуйном і під безпосередньою загрозою приєднання Східної Галичини до Польщі, керівництво УНРади під началом К. Левицького й Військовий комітет на чолі з Д. Вітовським здійснили 1 листопада 1918р. повстання у Львові і вивісили на міській ратуші жовто-блакитний український прапор. 1 листопада було проголошено утворення Західно-Української Народної Республіки, а 9 листопада було сформовано її перший уряд. У краї розгорнулося національно-державне будівництво. Розв'язана поляками війна і запеклі бої за Львів не дали змоги Є. Петрушевичу повернутися додому. Він прибув до Станіславова, куди після втрати Львова перебралося керівництво ЗУНР, і вже 3 січня 1919 p., обраний президентом УНРади, провів першу сесію Ради, на якій ухвалено Закон про злуку з УНР Після урочистого проголошення і схвалення Акта злуки у Києві 22 січня Є. Петрушевич офіційно увійшов до складу Директорії.

Досвідчений парламентарій, Є. Петрушевич добре розумів сутність українських державотворчих устремлінь і вів виважену політичну лінію. Державницькі акти, ухвалені документи незмінно відзначалися високим професіоналізмом, правничою культурою. Однак обставини навколо ЗОУНР складалися вкрай несприятливо. Особливо невтішним був розвиток подій на фронті, де поляки мали дедалі більшу перевагу. Керівництво ЗОУНР гарячково шукало шляхів відвернення катастрофи, що, здавалося, невідворотно насувалася. Одним із заходів було вирішено оголосити Є. Петрушевича диктатором ЗОУНР, що ніяк не могло бути примирливо розцінено Директорією.

Крім принципового неприйняття наддніпрянськими демократами й соціалістами самої ідеї диктатури, провід УНР був вражений тим, що в даному разі навіть формально було знехтувано колективною думкою галицького центру, а «проголошення» вилилося у вкрай цинічні дії чотирьох осіб. Власне, ці дії також були дивним чином оформлені в Акті Президії Української Національної Ради і Державного Секретаріату від 9 червня 1919 р. в Заліщиках: «З огляду на вагу хвилі і на небезпеку, яка грозить вітчизні, для скріплення і одностайності державної влади Президія Виділу Української Національної Ради 3. О. У. Н. Р. і Державний Секретаріят постановляють отсим надати право виконувати всю військову і цивільну державну владу, яку досі на основі конституції виконував Виділ Української Національної Ради і Державний Секретаріят, Др. Євгенові Петрушевичеві. Ся повновласть важна до відкликання.

За Президію Виділу Української Національної Ради: Др. Є. Петрушевич. За Раду Державних Секретарів: Др. Із. Голубович, Др. І. Макух, Інж. Іван Мирон».

Дії Є. Петрушевича спричинили бурхливу реакцію у наддніпрянців. «Цей факт, що з членів Виділу Національної Ради ніхто не брав участи в проголошенні диктатури Петрушевича, крім його самого, пригадую, викликав серед членів нашого уряду й Директорії здивування й навіть обурення, – емоційно згадував І. Мазепа. – Ми ніяк не могли оправдати такого кроку з боку відповідальних представників галицького громадянства, що провадило свою національно-визвольну боротьбу під гаслами народоправства. Тому ми вважали, що акт 9 червня був незаконний. Іншими словами: Директорія й уряд побачили в акті проголошення диктатури державний переворот і тому не признавали диктатури Петрушевича правною установою. Вважалося, що через утворення диктатури Українська Національна Рада перестала виконувати владу, тому функції Національної Ради мусіли перейти на Директорію, яка, як суверенна влада обох з'єднаних республік, мала виконувати ті функції через окреме, створене для цього міністерство галицьких справ».

4 липня 1919 р. Директорія затвердила закон про утворення Міністерства в справах Західної області Української Народної Республіки. В цьому законі говорилося: «Відповідно до актів з 3-го та 22-го січня 1919 року про злуку Української Народної Республіки з Галичиною, в складі міністерств Української Народної Республіки утворити міністерство Західньої Области Республіки (Галичини), через яке відбуваються всі урядові зносини з Галичиною». Кандидатом на посаду міністра галицьких справ був намічений С. Вітик – заступник президента Української Національної Ради.

Отже, на проголошення диктатури Є. Петрушевича Директорія відповіла утворенням окремого міністерства для Галичини, а самого Є. Петрушевича вважала за такого, що вибув зі складу Директорії. Коли пізніше в Кам'янці відбувалися спільні засідання обох урядів, то Є. Петрушевич у них брав участь уже не як член Директорії, а лише як голова галицького уряду.

Для розуміння подальшого розвитку подій важливо звернути увагу і на примітні риси характеру Є. Петрушевича. «Це був поміркований демократ, без ширшого горизонту й без революційного темпераменту, – стверджує І. Мазепа, діяч, якому довелося близько знати галицького керівника. – Чоловік без твердої волі й без ясної думки, він зовсім не надавався на ролю провідника й диктатора та ще в часи великого революційного руху. В