Читати книгу - "Яса. Том 1"

— Неначе живий.

— Турки тобі підмостили постіль, — повів рукою Кайдан.

Тільки тепер Лаврін побачив, що лежить на купі гною.

Поруч нього з — під уламків воза стриміли ноги в м’яких шкіряних чоботях — то обвис мертвий турок, а далі трупи чорніли купами.

— Одбилися ми, — підвів голову Кайдан. — Ти рачкувати зможеш? Ціле все? — Й, не чекаючи відповіді, смикнув Лавріна спочатку за одну, а далі за другу ногу: — Не болить? Руками чеберяєш? Ану скрути дулю. Та не мені, а туркам! Тобі таки просто по — диявольському пощастило. Не на воза, не на землю впав… Мабуть, змалку виливки пив… Бачиш оту драбину? Біжи до неї собачою риссю і вмах — на вал. Поки її наші не скинули й поки турки не очухалися.

Кайдан казав, що треба вибратися вмах, а сам ліз по драбині, як ведмідь.

— Нехай турки надивляються на онеє місце, — сказав, коли Лаврін спробував поквапити. — Може, подумають, що і в нас є гармати.

Марко обійняв Лавріна й одвернувся, аби ніхто не побачив сліз, що набігли в кутики очей. Але на них ніхто й не дивився. Всі погляди були звернені на бойовище.

Поле перед валом, де ладижинці тримали городи, згарцьоване до чорного, вкрите трупом. На валу теж лежало немало трупів, козаки й турки — впереміж. Турків кидали до рову, своїх зносили вниз, до хат поблизу валу, й клали рядком під чиїмось новісіньким — ще не прив’яла лоза — тином. Там уже голосили жінки — впізнавали своїх чоловіків. І не вгавав на соборній церкві дзвін, бив і бив на сполох… Врешті Анастасу Дмитрієву урвався терпець, і він підкликав козака з міського ополчення та наказав:

— Скажи дзвонареві, нехай перестане бемкать. Не додає він бойного духу, а одбирає.

Незабаром церковні дзвони замовкли.

А в турецькому таборі вчинилася метушня — до спагіїв[6] під’їхали вищі воєначальники, а може, й сам візир — довга вервечка вершників на білих конях прозміїла через табір, покрутилась на одному місці і вже тіснішим гуртом од’їхала геть. Й знову загримали гармати, козаки вже звикли до них, майже не підводили голів на свист ядер. Та й не всі вони долітали до валу. А тоді гармати враз умовкли, й проти північно — східного рогу фортеці турки викотили на горбок два вози. На них клали дошки, вцвяховували до драбин; а тим часом підійшла ціла валка сурмачів і тимпанників з велетенськими, мов казан, тимпанами; сурмачі засурмили, довбиші вдарили в тимпани. Вони вочевидь намагалися привернути увагу обложених. Потім з ліска вийшло дві шеренги яничар, оточили вози, оголили шаблі. Дрібно, з короткими перервами загуркотіли тимпани. Козаки з валу намагалися розгадати, що то буде. Одні казали — поставлять на поміст велику, ще ніколи не бачену гармату, інші — промовлятиме звідти якийсь паша, а може, й сам султан.

І враз тимпани замовкли, четверо турків у зелених ковпаках та жовтих сорочках привели й поставили на поміст двох зв’язаних спиною до спини дідів у білих сорочках. Тоді звідкілясь узявся голий до половини, підперезаний червоним поясом турок, скочив на поміст, щось закричав і, махнувши в повітрі величезною прямою шаблею, одним ударом одтяв голови одразу обом дідам. Турки закричали, заревіли в захваті, знову загуркотіли тимпани, і четверо катових поплічників витягли на поміст хлопця та дівчину.

На валу зашепотіли, що то брат і сестра. Дівчина голосила, рвалася з рук турчинів, а парубок дивився на вал і щось гукав. Але за лементом турків козаки не могли розібрати його слів, одначе було видно — кликав не до покори.

Знову голий до пояса містр вимахнув мечем, парубок ступив до нього крок, кат поспішливо вдарив, влучив у плече, хлопець хитнувся усім тілом, й кат вдарив удруге. Дівчина знепритомніла, кат відтинав їй голову на помості. Він зіпхнув униз тіла, й тоді яничари, що до цього стояли чіткими шеренгами, повихоплювали шаблі й кинулися кромсати мертвих. Вони аж вили од захвату й люті, закривавлені шаблі миготіли на сонці, то вже були не вояки, а тічка сп’янілих од крові звірів.

Турки хотіли зрубати відвагу захисників фортеці, намагалися залякати їх. Й справді, жахними були їхні діяння. Коли катові помічники заволокли на поміст ще двох хлопчиків і двоє дівчаток і кат, не поспішаючи, заходився гострити бруском шаблю, на валу запала могильна тиша. Вона була, як похоронний дзвін. І тільки важке, з дна душі, зітхання та болісний стогін порушували її. Й вже невідомо, чи то когось пекла рана, чи рвала груди мста. Руки потяглися до шабель, старий січовик похилив голову, ще хтось прикрив очі рукою.

— Пане Саво, пане Мурашку, вдаримо на супостатів, — прошепотів Кайдан благально, а очі йому стали каламутні, гейби божевільні, й губи зсудомило, перекосило.

— Вдаримо, пане отаман, — просили козаки.

— А що, пане полковнику, — обізвався Сава. — Вони не сподіваються нашої налоги. Гадають, ми поламані приступом.

— Можемо полягти даремно, — в непевності сказав Мурашко. Він стояв спиною до турецьких екзекуторів, його ліва щока сіпалася.

— Я посадовлю своїх на коней, і наскочимо з брами, — запропонував Анастас Дмитрієв. — А ви — з валу. По драбинах, по колодах… Вмить добіжите. Вони ж он майже всі покинули шанці.

— Пане Анастасе, на вашу голову, — застеріг Мурашко.

— Що там уже наші голови, — махнув рукою Дмитрієв і крутою стежкою швидко пішов з валу. Його шабля метлялася на довгій перев’язі і гнула — збивала бур’ян.

— Ти вже знаєш дорогу, показуй, як швидше добутися вниз, — мовив до Лавріна Кайдан, коли Сава пройшов поза козачими спинами й наказав, аби приготуватися до випору. До ніг, під частокіл, клали довгі тичини, принесли з дзвіниці й ратуші драбини і позв’язували по дві та по три.

Знак, що Дмитрієв з комонниками вже стоїть біля воріт, подав з осокора ладижинський міщанин на прізвисько Цуцик. Ледве він вимахнув шапкою, всі заворушилися, шугонули по драбинах та тичинах униз, декотрі просто стрибали на купи гною та соломи, насипані турками в рів.

Сутичка була коротка: з шанців їх зустріли ріденькою стрільбою, випалило кілька гармат — гармаші та секбани кинулися навтьоки. Одначе, побоюючись можливого козацького випору, турки ще раніше поприковували ланцюгами до стовпів усі гармати. Козаки рвали гармати балемез та колонборни й трохи менші — шахане, але нічого не могли вдіяти. Тільки в одного січовика був з собою молоток та свинець, він збив кілька метників — прицілів та заклепав три колонборни, в решту жерл понабивали землі, а тим часом