Читати книгу - "Коханець леді Чатерлей"

Та подивіться, який самотній він у своїй красі. Однак можу посперечатися, у нього є дружина й сім'я, і він, мабуть, не міг би без них обійтися.

— Запитайте його, — сказала Коні.

Данкен так і зробив. Даніель відповів, що одружений і має двох дітей, обидва хлопчики, одному — сім, другому — дев'ять років.

Та з цього приводу не виказав жодних емоцій.

— Можливо, тільки люди, здатні на справжнє співчуття, виглядають так, наче вони відособлені від усього всесвіту, — сказала Коні. — Інші якісь липкі, вони приліплюються до загалу, як Джованні. — «І, — подумала потай, — як ти, Данкене».

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ

Їй треба було вирішити, що робити. За шість днів вона виїде з Венеції, тобто тієї ж суботи, коли він залишить Реґбі. Отож до Лондона вона прибуде наступного понеділка і тоді побачить його. Вона написала на його лондонську адресу й попросила, щоб він прислав їй листа в готель «Гартленд» і зайшов до неї в понеділок о сьомій годині вечора.

Почуття її ускладнилися й переплуталися від гніву, і вона ні на що не реаґувала. Вона відмовилася звіритися навіть Гілді, а Гілда, ображена її твердою мовчанкою, потоваришувала з якоюсь датчанкою. Коні ненавиділа цю безглузду близькість між жінками, близькість, на яку Гілда завжди йшла демонстративно.

Сер Малколм вирішив їхати з Коні, а Данкен міг поїхати з Гілдою. Старий художник завжди дбав про себе, він замовив спальні місця в Східному експресі, незважаючи на нехіть Коні до trains de luxe[42] і до атмосфери вульґарної розкоші, яка в наш час їм притаманна. Однак це мало скоротити подорож до Парижа.

Сер Малколм завжди почувався ніяково, коли вертався до дружини. Це була звичка, засвоєна за часів першої дружини. Та вдома планувався святковий вечір з куріпками, і він хотів приїхати заздалегідь. Коні, засмагла й красива, сиділа мовчки, зовсім не дивлячись на пейзаж.

— Трохи нудно повертатися назад до Реґбі, — сказав батько, помітивши її понурість.

— Не впевнена, що повернуся назад до Реґбі, — вона відповіла на диво різко і подивилася йому в очі своїми великими блакитними очима.

У його великих блакитних очах з'явився зляканий вираз чоловіка, у якого не зовсім чиста суспільна совість.

— Ти маєш на увазі, що на деякий час залишишся в Парижі?

— Ні, я маю на увазі, що ніколи не повернуся в Реґбі.

Його турбували власні маленькі клопоти, і він щиро сподівався, що на нього не впадуть ще й її.

— Як так, одразу? — запитав він.

— У мене буде дитина.

Вперше вона вимовила ці слова живій душі, і це означало поворот у її житті.

— Звідки ти знаєш? — запитав батько. Вона усміхнулася.

— А звідки мені знати!

— Але це, звичайно, не Кліфордова дитина?

— Ні! Іншого чоловіка.

Їй подобалося мучити його.

— Я його знаю? — запитав сер Малколм.

— Ні! Ти ніколи його не бачив.

Запанувала довга пауза.

— І які в тебе плани?

— Не знаю, в тому-то й річ.

— Не знаєш, як усе залагодити з Кліфордом?

— Думаю, Кліфорд пішов би на це, — сказала Коні. — Він сказав мені після вашої останньої з ним розмови, що не заперечуватиме, коли я народжу дитину, тільки треба, мовляв, підійти до цього обачно.

— Єдина розумна річ за даних обставин. Тоді, думаю, все гаразд.

— В якому плані? — запитала Коні, втупившись батькові в очі. Вони були великі й блакитні, як і її власні, та в них була деяка ніяковість, часом погляд ніякового маленького хлопчика, а часом вигляд чистого егоїзму, як правило, добродушного й лінивого.

— Ти можеш подарувати, Кліфордові спадкоємця для всіх Чатерлеїв і ще одного баронета для Реґбі.

Обличчя сера Малколма осяяла напівчуттєва усмішка.

— Навряд чи я цього хочу, — сказала вона.

— Чому ні? Почуття до іншого мужчини? Якщо хочеш знати правду, дитя моє, то ось вона. Світ іде вперед. Реґбі стояло й стоятиме. Світ більш — менш постійна річ, і ми маємо прилаштуватися до нього, хоча б позірно. Особисто, на мою думку, ми можемо насолоджуватися життєвими втіхами. Почуття змінюються. Можна любити одного чоловіка цього року, а наступного — іншого. Але Реґбі стоятиме завжди. Тримайся за Реґбі, доки Реґбі тримається за тебе. Тоді шукай власних насолод. Від розриву ти отримаєш дуже мало. Якщо тобі завгодно, ти можеш піти на розрив. Ти маєш незалежні прибутки, єдина річ, яка тебе ніколи не зрадить. Але з цього буде мало користі. Народи для Реґбі маленького баронета. Це забавно.

І сер Малколм відкинувся назад і знову усміхнувся. Коні не відповідала.

— Сподіваюся, нарешті ти спізнала справжнього мужчину, — сказав він через деякий час, внутрішньо насторожений.

— Так. І в цьому біда, їх не так багато зосталося, — сказала вона.

— Ні, свідок Бог! — він замислився. — їх небагато! Ну, дорога моя, якщо глянути на тебе, йому пощастило. Звичайно, він не завдаватиме тобі клопотів?

— О, ні! Він залишає все цілком на мій розсуд.

— Чудово! Чудово! Так зробив би істинний мужчина.

Сер Малколм був задоволений, Коні була його улюблена дочка, йому завжди подобалася її жіночість. На відміну від Гілди, у ній так мало від матері. І він завжди не полюбляв Кліфорда. Тому він був задоволений і поводився з дочкою дуже ніжно, так наче ненароджена ще дитина була його власною.

Він під'їхав з нею до готелю «Гартленд» і простежив, щоб вона влаштувалася, тоді пішов у свій клуб. Перебути цей вечір з ним вона не схотіла.

Її чекав лист від Мелорза. «Я не прийду до вашого готелю, але чекатиму на вас коло «Золотого півня» на Едем-стріт о сьомій».

Там він і стояв, високий, худорлявий і зовсім інший в офіційному костюмі з тонкої темної тканини. В ньому була природна гідність, але бракувало стандартних ознак її класу. Проте вона зразу помітила, він може з'явитися в будь-якому товаристві. Він володів природними манерами, приємнішими від стандартних манер, притаманних її класу.

— Ось і ти! Як ти гарно виглядаєш!

— Так! Але цього не скажеш про тебе. Вона збентежено глянула на його обличчя.

Воно схудло, випиналися вилиці. Але очима він усміхався до неї, і вона відчула себе затишно коло нього. Так, напружене бажання дотримуватися пристойності раптово спало. Від нього до неї линуло якесь тепло, що примушувало її почуватися внутрішньо легко, щасливо й по-домашньому. З пильним жіночим інстинктом щастя вона відзначила це негайно. «Я щаслива, коли він поряд!» Усе сонячне світло Венеції не дало їй цього внутрішнього простору й тепла.

— Це було жахливо для тебе? — запитала вона, сівши за стіл напроти нього. Він дуже