Читати книгу - "Пригоди бравого вояки Швейка"

загризти, а чейже вояк має згинути кращою смертю за найяснішого пана і його рідню.

Днина була ясна й тепла. Вояки випрали собі білизну, пообмивали ноги і стали грати в карти. З усіх сторін було чути: вино, черва, жир, сімка, краля, гати тузом, гррримм! А диви, мудрагель! Ах, ти ідіоте!

Швейк, що грав в карти до самого сумерку, пішов спати недалеко кухні. Там уже лежали, накрившись плащами: Балоун, Ванєк, кухар Юрайда й волонтер Марек. Усі гуторили, споглядаючи на зоряне небо. До голосу дійшов кухар Юрайда, начитаний в окультичних книжках і сказав:

— Бачите, колєґи? Кожна з тих зірок — то цілий великий світ. Коли уявити собі, що таких зірок, чи сонць є біля 20 мільйонів, що віддалення від деяких зірок є так велике, що світло потребує аж 537 літ, щоби до нас дійти, коли дальше подумаємо, що сонце є півтора мільйона разів більше від землі, то чим я є разом зі своєю польовою кухнею і що значить тих кількадесят кілометрів, які ми свіжо зробили? Всесвіт є великий і дивний, повний таємниць, яких ми, на жаль, не змогли дотепер відкрити. Не знаємо, чи мешкають там які живі сотворіння, чи ні…

— Я хотів би знати тільки одно, — сказав волонтер Марек. — Чи і там також є такі ідіоти, які зі собою за будь-що воюють?…

— Може так, може ні, хто його знає, — відповів Юрайда. — Може живуть там люди, може тварини, може мудрі, може ідіоти…

— Для мене одно є певне, — сказав у свою чергу Швейк, — що й там мусять воювати і гинути за якогось найяснішого пана і там мусить бути від часу до часу війна, на котрій вояки мусять бити неприятеля і воші…

В тій хвилі, мов вовк з кукурудзи, відізвався Балоун:

— Мені вже все одно, дорогі колєґи, що там є і хто там є на тих зірках. Чи живуть там люди, чи ні, не знати — але я певний, що краще там дають їсти, як тут. Я вже волів би бути на такій зірці, ніж тут, бо я вже тут з голоду не можу витримати.

Товариство під плащами зареготалося… Але Балоун на своє виправдання сказав знов:

— Добре вам сміятися, але мені бурчить в животі і я голодний, як пес… Здається мені, що я не одну таку зірку з’їв би, коли б це був сальцесон, або що…

— Не говоріть, Балоуне, такий річей проти ночі, бо ще вам присниться, що ви їсте сальцесон і покусаєте котрого з нас…

— Між небом і землею є багато таких річей, — сказав Швейк, — яких таємниці ми не збагнули. Візьміть таку справу вошей. Чи могли б ви мені сказати, пощо існують на світі воші? Сьогодні, коли я їх вибив, вимився і вбрався в чисту білизну, почуваюся, як мала дитина в колисці. На бедрах я вже мав струпи від бруду, а на колінах уже почав був рости мох. А чи вам потяться ноги, пане Юрайдо?

Кухар чогось немов загнівався і не давав відповіди, тільки волонтер, засинаючи, муркотів:

— Хай ґранати падають дощем, хай гримлять гармати, але з цього нічого собі не робить герой 91-го полку, наш камрат Йозеф Швейк… Він сміливо йде вперед і сягає по зелений лавр перемоги і слави…

По цих словах історик батальйону замовк і заснув. Не спали ще тільки Швейк і Юрайда. Оба споглядали в небо і кожний думав свою думу. З недалекого старшинського шатра доходили відголоси якоїсь суперечки, а Швейк думав у тій хвилині, чи місяць світить над Прагою, як ось тут над галицькою землею, заораною ґранатами і заскородженою шрапнелями.

За хвилю всі довкруги вже спали. Чути було ритмічне хропіння й посвисти крізь носи. Від часу до часу гомоніли кроки фрайтера, що розводив стежі. Вся околиця поринала в мертвій тиші. Раптом перервав її гук кількох гарматних пострілів.

Швейк уже поволі засинав, але ці постріли знов на деякий час сполошили його сон. Він почав знов мріяти й міркувати.

— Сапери під градом куль будували міст… — сказав в тій хвилині крізь сон історик батальйону Марек, теж кидаючись неспокійно на своїм твердім ложу.

Тим часом заснув вже був і хоробрий вояк Швейк, тільки один Юрайда ще нудив світом і мелянхолійно споглядав у зоряне небо…

Вранці ніхто не міг збагнути, що буде дальше. Капітан Заґнер не одержав ще ніяких наказів для свойого батальйону, а так само командант полку. Кадета Біґлера прогнав від себе капітан Заґнер геть, бо той запрошував його на леваду над потічок, де оберлейтенант Лукаш знов мочив ноги, щоби перед обома цими старшинами почванитися умінням відчитувати військові карти.

Настрій у вояків покращав, як тільки вони хлебнули гарячої кави. Вони стали дальше забавлятися грою в карти за сотики і сірники. Коли б не гарматний рев з півночі, могло б видаватися, що це звичайні маневри в мирному часі.

Десь біля полудня задеркотів телефон. Старшини зібралися негайно на нараду, а цуґсфірери гукали:

— Алярм! Алярм! До сто чортів! Киньте ті карти, чи не чуєте, що алярм?

По п’яти хвилинах цілий батальйон стояв в рядах з клунками на плечах і з крісами в руках і розпочав марш.

До пізньої ночі марширував швидким кроком. Перед батальйоном йшла, очевидно, передня стежа і зв’язкові. Вояки перейшли кілька сіл, в яких видно було сліди давніших боїв. Потім відпочивали в якомусь лісі.

Кухня наздігнала батальйон щойно на другий день вранці. Ґуляш, призначений на вчорашній день на обід, роздали тепер на сніданок. Гармати гуділи вже зовсім близько, а деякі вояки божилися, що вночі чути було виразно скоростріли. Деяких вояків ця вістка схвилювала, інші стали ще більше байдужі, ніж були дотепер.

Ледве вояки спожили ґуляш, як надлетів кінний гінець і знов підстаршини крикнули: алярм! Деякі вояки впихали ще поспішно до губ останки ґуляшу, а старшини кінчали нараду і дискутували над картою про маршрут.

Капітан Заґнер довго кивав головою над наказом, порівнюючи вказаний маршрут зі штабовою картою. Відтак всі старшини порозходилися до своїх відділів.

Капітан Заґнер виступив перед батальйоном і виголосив таку промову:

— Вояки! Завдання, що його маємо перед собою, це нічого страшного! Може бути, що ми до бойової лінії навіть не дійдемо, бо наша бригада стоїть у третій резерві. Які дві мильки від нас стоїть в лісі один російський батальйон, що просто заблукався. Москалі сидять в тому лісі і самі не знають, як з нього вийти. Наш полк одержав наказ оточити той ліс і попросту виловити москалів, мов