Читати книгу - "До побачення там, нагорі"

докладною і довгою (його в міністерстві щодо цього вважали майстром).

Висновки мали ефект вибуху бомби.

Це було сигналом не лише для товариства «Прадель і Ко», але й для родини Перікурів, яка завжди була на виду. І державні служби вирішили перевірити роботу постфактум (точніше — надто пізно). Якщо про це всі дізнаються, буде скандал. Відтепер інформація стосовно цієї справи мала потрапляти до кабінету директора центрального бюро, не затримуючись на проміжних ланках. А щоб заспокоїти функціонера Мерлена, його запевнили згори: звіт ваш було уважно прочитано, поціновано, і йому буде дано хід найближчим часом.

У Мерлена за плечима було понад сорок років досвіду, тому він одразу зрозумів, що його рапорт покладено під сукно, і його це зовсім не здивувало. Урядове замовлення відкривало дуже багато темних плям. Враховуючи всю ­діткливість цієї справи, все, що адміністрації нагорі не підходило, крадькома відсувалося. Мерлен знав, що в його інтересах було не ставити перепон, інакше його знову відсунуть, як китайську вазу (дякую, не треба). Він був людиною обов’язку, а свій обов’язок він виконав. До нього не прискіпаєшся.

Власне, в кінці кар’єри він уже ні на що не сподівався, окрім довгоочікуваної пенсії. Від нього чекали поверхових перевірок, підписів та печаток на документах. От він і підписував та візував, терпляче чекаючи, коли нарешті він зможе дозволити собі купити на базарі курча чи замовить його в ресторані.

З такими думками він повернувся додому, заснув і вперше за все своє життя проспав усю ніч (так ніби його совість нарешті знайшла особливий момент для просвітлення).

Але йому часом снилися жахні сни про розкладені тіла солдатів, що сиділи і плакали у своїх домовинах. Вони кликали на поміч, але жоден звук не виривався з їхнього горла, єдиний їхній порятунок був у руках здоровезних, голих, як бубон, замерзлих сенегальців, які засипали їх землею, як ото покривають простирадлом виловленого з води потопельника.

Мерлен прокидався під враженням сильних, нових для нього емоцій, які його особисто не торкнулися. Війна, яка вже закінчилася, навально увірвалася в його життя...

Сталася дивна алхімія, в якій змішалася вся похмура атмо­сфера кладовищ. Вона нагадувала Мерлену його власне нікчемне існування, образливі адміністративні перепони, які протистояли його звичній упертості, — такий скрупульозний чиновник, як він, не міг просто так закрити на все очі. Ті молоді загиблі хлопці, з якими його нічого не пов’язувало, стали жертвами кричущої несправедливості. І лише він мав можливість відновити справедливість. За кілька днів це стало для нього ідеєю-фікс. Ці молоді солдати полонили його свідомість, як закоханість, ревність чи рак. Він розривався між сумотою та обуренням. І нарешті вирішив діяти.

Оскільки він не отримав досі жодного наказу від керівництва щодо припинення свого завдання, то вирішив повідомити верхівку про те, що вирушає на перевірку в Даргонь-ле-Гран, а потім поїде у зворотному напрямку — в Потавіль-сюр-Мез.

Від самого вокзалу він тюпачив пішки шість кілометрів під зливою аж до військового кладовища. Він ішов дорогою, крокуючи своїми величезними шкарбунами по калюжах, ні на крок не відступаючи, щоб пропустити автомобілі, які йому сигналили (а він ніби їх і не чув). Отож водії, чортихаючись, змушені були оминати його, з’їжджаючи на узбіччя.

Біля огорожі стояв довгов’язий чолов’яга із загрозливим виглядом, стиснувши кулаки в кишенях свого пальта (яке, хоч дощ і припинився на деякий час, можна було вже викручувати). До нього ніхто не підходив. Уже був полудень, ділянка закрита. На сітці було прикріплено дошку з інформацією від похоронної служби для родичів та близьких із переліком знайдених при тілах неопізнаних солдатів речей, які можна побачити в мерії, як-от фото молодої дівчини, люлька, талон на поштовий переказ, ініціали, виявлені на білизні, шкіряний капшук для тютюну, запальничка, пара окулярів з круглими скельцями, лист, який починався словами «моя люба», але без підпису, — незначущий і трагічний інвентарний список...

Мерлен був вражений скромністю усіх цих реалій. Які ж вони бідолашні, ті солдати! У це було неможливо пові­рити.

Він опустив погляд на ланцюг, яким було закрито вхід. Тоді сильним ударом ноги (яким можна було звалити бика) зірвав маленьку колодку і зайшов на ділянку. А потім так само навально відкрив дерев’яні двері в адміністративний будиночок. Купа арабів уклякла на місці (вони їли під брезентовим тентом, нап᾿ятим від вітру). Здалека вони бачили, як Мерлен штовхнув вхідну хвіртку, а потім двері адміністрації, але не зробили жодного поруху, щоб піднятися чи втрутитися. Бо вигляд цього чоловіка і його впевненість у своїх діях не викликали жодних сумнівів (отож вони сиділи і мовчки жували свій хліб).

Те, що тут називали «квадратом Понтавіля», було полем біля лісу, зовсім не схожим на квадрат (тут мали поховати близько шестисот солдатів).

Мерлен перевернув шафи в пошуках реєстрових книг, в яких кожна операція мала бути вписана. Переглядаючи звіти, він кидав оком у вікно. Ексгумація почалася два місяці тому. Він бачив поле, продірявлене ямами та засипане горбочками землі. Поряд — купи брезенту, дошки, візки, тимчасові сховки для збереження інструменту.

З адміністративного боку все начебто нормально. Тут не було такого гидотного недбальства, як у Шазьєр-Мальмонті, коли домовини з відходами, як смітники живодерів, ховалися серед нових трун, готових до використання.

Зазвичай, упевнившись в наявності реєстрових книг, Мерлен починав свою перевірку з огляду, довіряючи своїй інтуїції. Він піднімав брезент і перевіряв ідентифікаційний напис. А вже потім брався за справу упритул. Робота змушувала його до постійної біганини з реєстровими книгами по доріжках кладовища. Але завдяки своєму досвіду він швидко навчився використовувати інтуїцію для пошуку зачіпки, яка могла би вказати на обман, на порушення правил, на деталь якоїсь невідповідності.

Це було чи не єдине міністерське завдання, коли чиновнику довелося самому викопувати домовини, спостерігати за тим, як ексгумують трупи. Але, щоб провести доскіпливу перевірку, по-іншому не виходило.

Його довготелеса постать добре до цього надавалася. Величезні ступаки одним ривком занурювали лопату на тридцять сантиметрів у землю, а чіпкі руки орудували заступом.

Після