Читати книгу - "Дожити до весни"

Вибач за тавтологію… У редакції повідомили, що така журналістка в них більше не працює. Якась язиката Єлизавета проторохтіла щось на кшталт: Єва нарешті знайшла собі омріяний рай і просить довбану цивілізацію її більше не турбувати. Я не зрозуміла, що це означає. Довелося розшукати телефон вашого Чижика. Він пояснив, що ти справді розрахувалася і виїхала з міста, але куди – йому не доповідала. Уявляєш? Так і сказав: “Не доповідала”. Єдине, що напевне відомо твоєму колишньому шефові, що нашу квартиру винаймає вельми шляхетне молоде акторське подружжя, з яким він особисто знайомий. Тож дуже сподіваюся, що мій лист таки потрапить до адресата.

Де ж ти так заховалася, моя відважна воячко, завжди готова до важкого двобою за наше недосконале людство? В якій недоступній для нашої цивілізації місцині, що там ні Інтернету, ні стільникового зв’язку? Інтуїція нашіптує мені, що це хутір Баскалів, про який ти мені так багато розповідала. Але ж на хуторі немає хати. Може, тоді в селі, у Старолісах? Як же тобі кепсько, якщо ти наважилася вимкнути свій одвічний двигунчик (мені завжди здавалося, що він у тобі є), покинула все й нікого не хочеш ні чути, ні бачити. І як самотньо…

Мабуть, це через мене. Та не мабуть, а таки справді через мене, дурепу несусвітню, егоїстку та максималістку безсердечну. Я завдала тобі болю, страшного болю. Мамусю, прости! Прости! Прости! Прости! І ще тисячу разів прошу – прости!!!

Пам’ятаєш, як ми з тобою сперечалися через прислів’я про чорного ворона? Я тоді якраз захопилася всім японським – спочатку сакурою (навіть їздила навесні до Ужгорода, щоб побачити, як вона цвіте), потім поезією, ікебаною, культурою, філософією і єдиноборствами – карате, дзюдо, кюдо, айкідо, навіть сумо. Якось вичитала в книжечці японських прислів’їв і приказок: “У чорного ворона голова ніколи не посивіє”.

– Бачиш, як влучно сказано: сутність людини ніколи не змінюється, – просторікувала з викликом жовторотого, але вже задерикуватого горобеняти. – Отож, людина або добра, або погана. І край.. І нічого в ній копирсатися в пошуках хоча б маленького плюсика за наявності кількох жирних мінусів, як це частенько робиш ти, мамо.

Тобі б тоді смикнути отого малого задираку за його сірий куций хвостик, посваритися пальцем перед його жовтим дзьобиком і поставити на місце. А ти всміхнулася і сказала, що я не зовсім правильно зрозуміла японську мудрість. Так, ворон завжди буде літати й каркати, тигр – рикати й нападати на жертву із засідки, орел – кружляти й шугати з висоти, змія повзати, а мавпа скакати по деревах і ласувати бананами. Вони ніколи не змінять своїх звичок і поведінки. Проте людина тим і відрізняється від тварин і птахів, що вона – істота духовна, а отже, може змінюватися, шляхом помилок і усвідомлення цих помилок, шляхом страждання і покаяння, шляхом любові та пошуку ідеалу має шанс удосконалити саму себе. У своєму недовговічному тілі, як у глиняній посудині, зліпленій небесним гончарем, вона вирощує власну душу. Може, тільки цим, тобто вирощуванням душі, варто виправдовувати її присутність на землі. У цьому сенс релігії, віри у Всевишнього, яка дає надію навіть найбільшим грішникам змінитися на краще. У цьому покликання літератури, музики, мистецтва, молитви – підштовхнути людину до бажання жити та ставати кращою. Тому дуже важливо вміти любити та прощати.

– Це я не зрозуміла? Я, яка так багато книжок про Японію прочитала?!

Твоя мала задирака, яка вважала себе великим знавцем японської філософії, аж усі свої колючки виставила.

Не ображайся, але яким занудним менторством здалися мені, тоді ще зеленій і самовпевненій, твої слова! І як часто я згадую їх тепер. Думаю, це дуже потрібно, щоб хтось говорив нам такі речі, говорив навіть тоді, коли ми вдаємо, що для нас, дуже сучасних, комп’ютеризованих, крутих і просунутих, це абсолютно не важливо. Ще й як важливо! Просто суперважливо! Минуло всього кілька місяців, а я стільки згадала, стільки передумала, стільки зрозуміла й так змінилася, ніби справді стала іншою людиною. Але без тебе, мамо, я б нею не стала. Ніколи-ніколи.

Не буду описувати, як ми зі Славком із Німеччини потрапили до Штатів – про це колись пізніше, під час зустрічі. Шлях цей виявився значно простішим, аніж ми собі уявляли. Світ наш не такий уже й великий, переміститися з однієї його частини в іншу – аби тільки бажання було.

А тепер про найважливіше. Чому нас понесло аж до Америки? Бо я так захотіла. Коли Едуард Георгійович сказав, що мій справжній батько – Адам Вольський, я не могла думати ні про що, крім зустрічі з ним. Після розмови із Зубковим неважко було здогадатися, що не просто так ти взяла собі псевдонім Єва Вольська. Але хай що там сталося між вами колись, чому, чому ти тепер нічого не розповіла мені про нього, а йому про мене?! Чому не познайомила нас, коли Вольський приїжджав до України? Як я на тебе образилася за це! Ну просто – у-у-у-у-х… А як мені було почути все інше від Славкового батька… Може, воно й на краще, що поїхала я без прощання, а отже, й без грандіозної сварки. Бо злі слова, наче кулі, спроможні засісти в серці назавжди, опісля і оперувати бідне серце ризиковано, і носити їх там важко й небезпечно.

Якби ти, мамусю, бачила, як зрадів Адам Вольський, коли почув, що я його донька! Він не сумнівався у своєму батьківстві. Й на мить не засумнівався. Уявляєш? Одразу ж заявив, що я характером схожа на нього, а зовнішністю на його покійну маму. Отакої! А от Катрін із сумнівом сприйняла новину, яка звалилася на її фарбовану голову, мов сніг на зелене листя. Вона взагалі жінка вельми ділова, практична і діє за правилом: довіряй, але