Читати книгу - "Книга імен"

class="book">Немає часу відсиджуватися на лаві для травмованих, — майнула думка, і вона вдихнула на повні груди. Коридор дуже схожий на той, де тримали її, був порожній. Проте жінки були поруч: вона чула їхню суперечку.

Стейсі спромоглася підвестись і, прикульгуючи, пішла тунелем на голоси. На стінах вона помітила декілька картин, досить моторошних: темні кольори, змії, якісь чудернацькі символи. Вона прискорила крок — і пополотніла, побачивши ковані металеві грати в кінці коридору. Серце її впало. Це скидалося на ґратчасту браму в'язниці.

Дівчинка підбігла — і побачила їх. Кілька десятків молодих жінок, замкнених у величезній кімнаті. Там стояли ряди ліжок, як у гуртожитку. Жінки здавалися змученими й блідими, ніби роками не бачили сонячного світла. «Вони молодші за маму, — завважила Стейсі, — а деякі не набагато старші від мене. Проте, плечі їхні згорбилися, як у старих бабусь, і довге волосся неохайне, занедбане».

Що вони тут роблять?

Одна жінка зойкнула, помітивши Стейсі, що підійшла, накульгуючи, до ґрат. Раптом усі з'юрмилися біля брами; вони дивилися на неї запалими очима, не вірячи собі.

— Ти хто?

Це спитала ота, з гортанним голосом. Вона була гарна, темноволоса, з довгими віями та великими очима.

— Мене звуть Стейсі. А ви — хто ви? Чому ви тут?

— Ірина. Моє ім'я Ірина.

Молода жінка міцно вхопилася за ґрати.

— Дякую тобі, милостивий Боже, — прошепотіла вона, звівши очі вгору. Потім подивилася на Стейсі, і в обличчі її засвітилася надія. — Ми тут ув'язнені. Допоможи нам! Тут є ключ.

— А де він? — Стейсі оглянула стіни, та не побачила ані поличок, ані гачків.

— У коридорі. За однією з картин. Не барись!

— А за якою картиною? — Стейсі вже бігла назад до картин, хоча нога з кожним кроком боліла все сильніше.

— Не знаємо, — відповів чийсь голос їй услід. — Ми тільки бачимо, що вони беруть ключ з-під якоїсь із них. Швидше, благаємо, швидше!

Стейсі піднімала картини, одну за одною. Де ж ключ? Щомиті їй здавалося, що її схоплять і замкнуть за ґратами разом із жінками.

Їхні повні відчаю обличчя стояли в неї перед очима, коли вона з натугою підняла найбільшу картину, мало не впавши навзнак: картина зірвалася зі свого гака. І тут вона побачила ключ — великий чорний ключ у формі літери F висів на цвяху за картиною.

Тремтячими пальцями вона схопила його й побігла коридором. Ушкоджена нога страшенно боліла, руки тремтіли так сильно, що вона ніяк не могла вставити ключ у замок, а коли врешті-решт брама розчахнулася, дівчинку мало не затоптали.

Жінки несамовито побігли повз неї далі вниз тунелем. Зупинилася тільки Ірина. Поцілувала Стейсі в щоку, схлипнула стиха. І вхопила її за руку.

— Біжімо з нами, янголятко, — мерщій!

Розділ п'ятдесят восьмий

 адаю, ти маєш якийсь план гри, — Ділон сторожко вдивлявся у верхню площадку.

— Готовий вислухати пропозиції. — Девід витер спітніле чоло. — Який план у тебе?

— Роздобути ті самоцвіти, що знаходяться в них.

— А ви їх бачили? — подалася до нього Йаель.

— Бачив два: усередині скляного футляра з підсвічуванням. У їхньому штабі за балконом, де збирається вся верхівка.

— Ти там був? — Брови Девіда злетіли в здивуванні.

Ділон скривився.

— Недовго. Причепився до свого нового найкращого друга. Коли ми спускалися тими сходами, хтось із його колег визирнув з-за скляних дверей штабу та попросив зайти поговорити. Я дійшов тільки до порогу, але добре роздивився, що лежить у футлярі.

— І їх можна дістати? — спитав Девід.

— Якщо розбити футляр... Але втрапити до кімнати... — Ділон сумно похитав головою. — Я спустився нижче в пошуках якоїсь схованої зброї: сокири, металевої труби абощо. Натомість знайшов своїх друзів.

Йаель коротко усміхнулася до нього та простягнула руку, забризкану кров'ю.

— Йаель Гар-Пац.

— Перепрошую, куди тільки поділися мої манери, — промурмотів Девід і подивився Ділонові просто у вічі. Його охопило розкаяння, яке він не міг висловити. — Я мусив тобі довіряти, — мовив він хрипко. — Вибач мені.

— Сплатиш рахунок за три майбутні спільні сніданки в барі — і ми квити з тобою.

Раптом знизу пролунали важкі швидкі кроки.

— Змиваймося, — вихопилось у стривоженого Девіда. Вони гайнули на головний ярус, там рушили до великої зали, але раптом зупинилися, — з півдюжини Темних янголів сунулися їм назустріч.

— І що тут у нас відбувається? — почувся позаду жіночий голос.