Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

думки не з'являлися. Після виснажливої праці від нього потроху відходили всі ці клоуни, довгі, цигани, «брати симеони», шефери та локкери, і Коваль почував себе вкрай стомленим.

Таня рвучко обернулася на голос і здивовано втупилася у підполковника з-під упертої світлої чолки.

— Ви?

— Можна з вами посидіти?

Вона кивнула.

Коваль важко опустився на лаву.

— Добре тут… Прохолода. — Він замовк, замислившись. — Ви вперше у цих краях?

— Вперше.

— Я теж… Ну що, бачили свого героя?

— Щойно із застави. Вранці лечу додому.

— Ми з дочкою завтра теж їдемо. Поїздом. А ви чого літаком? Ще раз подивилися б на гори. Адже ви художниця…

— У поїзді гаряче, а головне, швидше хочеться додому. Не можу я тут більше.

— Спека й справді велика.

— Мені завжди жаль тих, хто влітку сидить у приміщенні.

— Але ви теж працювали у закритому приміщенні. Як я пам'ятаю, художником-декоратором.

— Я могла не висиджувати всі вісім годин. І в театрі прохолода, протяги… Післязавтра, — зітхнула Таня, — закінчується відпустка. І провела її, гірко згадати, як граф Монте-Крісто — у буцегарні. Думала ще з'їздити у Прибалтику, на Ризьке узбережжя. Тепер уже часу нема… А що, Павла й справді можуть нагородити за те, що він когось там упіймав?

— Цілком можливо. І відпустку дадуть тижнів на два, а то й більше.

— Правда? Було б чудово. Він за Києвом скучив.

— А знаєте, кого він упіймав?

— Звідки мені знати? Казав, якогось бандита.

— Він затримав іноземця, у номер якого ви помилково втрапили… Еге ж… Саме того вечора, о пів на дванадцяту. Там мав спати турист Імре Хорват, який нібито прийняв снотворне, бо у нього болів зуб. Насправді ж нічого у нього не боліло. Йому треба було непомітно вислизнути з готелю, приїхати з Ужгорода сюди і встигнути до ранку повернутися назад. Ви, звичайно, нічого цього не знали, і він теж не міг припустити, що хтось залізе до нього у вікно… Ваше свідчення про порожній номер інтуриста допомогло мені зв'язати кінці ниточок в один вузол.

— Значить, помічницею вашою стала? От вже не думала!

— Допомогли встановити ім'я, під яким цей «турист» приїхав… Звичайно, його однаково затримали б на кордоні. Але, якби він не втік з поїзда і ми не знали б його імені, все було б складніше. Вийшло так, що ви із своїм приятелем Павлом були, як кажуть, на одному боці барикад.

— Я ж несвідомо.

— А це вже шкода.

— Що ж він наробив, цей «турист»? Чому ви його шукали? Секрет?

— Ні. Ця людина… Втім, людиною його не можна назвати… Це, Таню, довга історія. Одне слово, він воєнний злочинець, який приїхав у нашу країну під чужим іменем. У нього тут залишилися дружина і дочка. І в той самий час, коли ви стояли на підвіконні його номера в ужгородському готелі, він задушив свою колишню дружину, зарізав дочку. Та ще й дівчинку, школярку… Тяжко навіть розповідати про таке.

— Скажіть, а чому ви зі мною заговорили? Чому сіли біля мене? Адже лав вільних багато. Я, звичайно, не проти, але все-таки…

— По-перше, ви помічниця моя… Хоч і випадкова, — жартівливо відповів Коваль. — По-друге, моїй Наталці теж двадцять років. З нею часто сидимо отак і розмовляємо…

Коваль замовк, щось згадавши, одірвав вузенького вербового листочка.

— Але, дивлюся, — сказав він далі, — ви дуже різні. Наталка весела, метка. Ви, можливо, теж метка, тільки не дуже весела. А це дивно — у двадцять років не бути веселою… Мені здається, що ви якщо й зрадієте з чого-небудь, то теж якось сумовито… І не надовго. Я не помилився?

Таня мовчала.

— Гаразд, не відповідайте. І пробачте, що допитуюсь про таке особисте.

— Ні, будь ласка. Ви людина для мене чужа. Можете питати те, що близьким людям не дозволено. Цікаво, яка на вигляд ваша донька? Може, я її й знаю. У Києві майже вся молодь знайома.

— На вигляд? Вона, либонь, не така гарна, як ви, але, даруйте, лагідніша і простіша, тому більш приваблива… Ви вже наче втомлена у свої двадцять років, а в ній життя вирує. Може, ви пережили якусь трагедію? Вона от втратила матір, але згодом вирівнялася, не зламалася… Я радий, що Наталка росте хорошою людиною…

— У мене батьки живі-здорові, — зауважила Таня. — А ви ніколи не сваритесь із своєю донькою? — спитала після короткої паузи.

— Усяке буває. Але здебільшого винен я і мої звички… І ось ця різниця між вами і нею примушує мене замислитися. Дуже хочу зрозуміти її.

— Яв школі теж намагалася зрозуміти, чому люди однакові на зріст бачать навколишній світ з різної висоти. Мені, дурній; здавалося, що у них повинна бути однакова точка зору на життя. Коли вперше взула черевички з високими каблуками, вирішила, що й у мене з'явиться інший, зверхній погляд, інші думки — адже земля стала від мене далі, а небо — ближче. Та нічого не змінилося, окрім ходи.

— Ви дивне дівча, — пильно поглядав Коваль на співбесідницю.

— А ще раніше, — підбадьорена реплікою Дмитра Івановича, розкривала душу Таня, — ще раніше я думала, що люди з різним кольором очей бачать усе по-різному. Адже кажуть, той дивиться на світ крізь рожеві окуляри, а той — крізь чорні… Я довго міркувала над цим. У шостому класі навіть пробувала написати «науковий» трактат. Мене не зрозуміли і висміяли…

Але, можливо, я все ж таки мала рацію. От у вас очі світліші від моїх, сірі, — вам повинно бути світліше в очах. У мене