Читати книгу - "Тіні над Латорицею"

ж карі! Біда, не можу порівняти свою «видимість» з вашою і тому вважаю, що бачу не менш ясно, ніж ви… Ні, все це, певно, дурниці, дитинство… — Таня вперше за час розмови розсміялася.

— Таню, — сказав Коваль, — гіркота у вас наносна, пройде… А світ люди по-різному бачать залежно не від кольору очей, а швидше — від кольору душі…

— Цікаво!

— І душу, на відміну від очей, можна прополіскувати, відмивати. Тоді і в очах стає світліше.

— Ви хороша людина, Дмитре Івановичу, — раптом сказала Таня. — Навіть не сподівалася, що в міліції є такі люди… Хочете, я вам скажу, що сама про себе думаю. Ви ж для цього, мабуть, і сіли біля мене. Гаразд, відвертість за відвертість. Я давно себе проаналізувала. Всі свої вчинки, бажання, все-все. Намагалася бути об'єктивною, по можливості. Я все це зробила тому, що люблю себе, і жалію, і хочу зрозуміти. І знаєте, якого висновку дійшла?.. — Таня поглянула на Коваля, який задумливо згортав пальцями вербове листячко у тверду зелену кульку.

— Якого?

— Одного разу я зрозуміла, що завжди нападаю. Навіть тоді, коли мене і не думають кривдити. Я відчула, що обличчя у мене завжди напружене, фрази готові, потрібний тон так само. Навіщо? Чому це в мене? Що заважає мені жити, як усі люди, що заважає почувати себе вільною, розкутою, щасливою? Кого я завжди боюся? Адже нема кого мені боятися — усі навколо зовсім не страшні люди. Потім зрозуміла, що ця хвороба у мене вже давно, раніше я просто не вникала у неї… Можливо, тому я і в міліції так поводилася, Таня раптом замовкла.

— А навіщо я усе це розповідаю? Адже вам до мене байдуже, вам треба поспішати до своєї доньки.

Вона підхопилася. Коваль теж підвівся.

— От ви й на мене напали. Розповідали з власної волі, а тепер нападаєте… Ну що ж, бувайте здорові!..

— Пробачте, якщо образила… Я не хотіла, — зовсім іншим тоном сказала Таня. — Мені, знаєте, здалося… Як гляну на вас… Мені просто заважає ваша форма, навіть лякає. Безглуздо, звичайно. Ще раз — пробачте, будь ласка. Вам куди? Праворуч?.. І мені туди. Дозвольте з вами, Дмитре Івановичу?

— А, окрім форми, вам нічого не заважає? Мій вік, наприклад, — інше, мовляв, покоління, нетямущі, прямолінійні старики?

— Ні, що ви! Я просто ще не звикла йти поруч людини у формі, — нарешті посміхнулася дівчина.

— Це минеться, — миролюбно сказав Коваль. — Це у вас і досі образа на сержанта. А от коли, не дай бог, як кажуть, потрапите у скруту, то будете шукати поглядом, чи немає поблизу цієї самої форми… Щоб захистити вас.

— Я сама себе можу захистити!

— Гм, — промовив Коваль. — Це — непогано… Ну що ж, ходімте.

Через півгодини вони підійшли до готелю. На вулиці вже стемніло, спалахнули ліхтарі, з'явилися парочки.

— … Вони були жорстокі, ці діти, — розповідала Таня. — Мене не рятувало і те, що переходила із школи в школу. У кожній знаходилися тирани. Вони нутром відчували, коли я з'являлася у класі, що кращого козла відпущення не знайти… Мабуть, у мене на обличчі був постійно написаний страх. Знали, що я їх боюся, і це подобалося. А ще подобалося, як я плачу. У мене сльози були близькі, тільки зачепи — і відразу… Отак… Може, з тих літ мені здається, що усі повинні мене кривдити? Не знаю… Але, якби я тоді не звертала уваги на їхні вихватки — тепер я впевнена у цьому, — вони швидко відчепилися б від мене. Адже нецікаво мучити людину, яка не вміє мучитися.

— І довго усе це тяглося? Я дивлюся, що зараз вас не дуже скривдиш. Або, точніше: скривдити вас неважко, але ви не будете плакати. Тільки гордість у вас хвороблива якась. Що ж, тепер мені зрозуміла ваша реакція на слова сержанта. До речі, його теж покарали, за грубість…

— Усе змінилося у шостому класі… — захопилася спогадами Таня. — Була у нас дівчина, на яку буквально молилися. Перша гімнастка школи, куди там!.. Одне слово, божество класу… Я при ній боялася навіть розмовляти, а в душі страшенно переживала, що така боягузка. Якби вона сказала: «Стрибай перед дверима учительської!» — я вмерла б, але пішла б, тому що навіть учителів боялася менше, ніж її…

Я зневажала себе за цю боязкість, мені здавалося, що я гірша, мізерніша за всіх людей на землі, що це в мене від неповноцінності. Але душа не мирилася з цим, і іноді я зривалася на страшенну грубість, щоб довести усім і собі, що я — теж людина. Це були лише крики відчаю, і вони не допомагали знайти грунт під ногами, а тільки викликали нове цькування і у школі, і у своєму дворі… — Таня замислилася і надовго замовкла.

— Ви хотіли розповісти мені, як усе змінилося у вашому житті, — нагадав Коваль.

— Якось у шостому класі ця перша наша гімнастка грала у спортзалі з дівчатами у настільний теніс. Усі ставали в чергу… Мені теж хотілося пограти, але я боялася, що знову почнуть смикати і глузуватимуть. Так уже повелося… Тоді сіла у куточок і з заздрістю почала спостерігати за грою, намагаючись не потрапляти нікому на очі.

— Та невже не знайшлося у вашому класі справжніх товаришів, добрих друзів! — похитав головою Коваль.

— Були, Дмитре Івановичу, — зітхнула дівчина. — Але не вони визначали моє життя… Вони були самі по собі, а я сама по собі. Більше того, мої переслідувачі не були жорстокими з іншими однокласниками. Просто я сама ставила себе у таке становище… — Таня зробила паузу.

Ковалю згадалися міркування про здатність окремих осіб провокувати своєю поведінкою злочин. Одна людина легко виходить із складних ситуацій, інша ще дужче поглиблює їх і врешті-решт стає жертвою. У Тані такі риси характеру, очевидно, виявилися з дитинства.

— Але вислухайте до кінця, — продовжила дівчина. — Так