Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

Ігор у деяких відношеннях став дорослішим, ніж…

І теж осіклася, виводячи на екрани дані своїх розрахунків щодо можливого пересування „Софії” до найближчої планети в межах цієї запилюженої зоряної системи. А за одне й деякі інші дані, які вже стали пунктиком дівчини. В рубці знову запанувала незатишна мовчанка. Музика синтезатора розпочала набувати нервових ноток.

— І все ж я не розумію, — звернулась раптом Такаманохара до самої себе, начебто нікого більше й в рубці не було. Особливо Кременчука Богдана Івановича. — Не розумію я, — повторила. — Як ми можемо робити правильні розрахунки траєкторій, якщо… Ти, Нксо, й дійсно повільніше пересувайся. А, може, й взагалі на одному місці зависни, поки я… Поки я з комп‘ютером розберусь.

— А що таке? — засовався на місці Кременчук. — Які такі траєкторії неправильні? Які такі комп‘ютери неперевірені? Ми з тими неправильними та неперевіреними он як від зірки цієї гасанули. Лише курява космічна знялася.

— Ага, гасанули, — неуважно відкликнулась Такаманохара, а потім звисока зиркнула на капітана. — Авжеж, гасанули. І курява знялася. Але бортовий комп‘ютер протестувати така треба.

— Якого біса?

— А такого. За даними цього біса комп‘ютерного, чи навпаки — комп‘ютера бісового, знову змінились деякі фундаментальні процеси, що у всесвіті відбуваються. Слава Богу, що змінюються лише його процеси, а не константи.

— Чиї константи? Всесвіту чи Бога? — в тон дівчини хмикнув Кременчук.

Сонька на хмикання це не зреагувала, зробивши вигляд, що не чує капітана.

— Як би вони змінилися, від нас… Ні, від світу цього нічого б не залишилось, а так… — Вона пожувала губами. — А так знову лише зірки себе неправильно поводять.

— Що, знову в іншій бік крутитися розпочали? — зрозумів нарешті Богдан.

— Ні, — помітила, врешті решт, Сонька його присутність. — Ні. Вони знову… Всесвіт знову… Линути він повз нас розпочав. Як ото на Піррі. Але… Але в інший бік, — закінчила вона розгублено-трагічним шепотом.

— Та хай вони хоч куди линуть! — з незрозумілим полегшенням відкинувся Богдан на спинку крісла. — Нам що з того? Нам би шлях до Землі відшукати. Курс до неї прокласти. Додому. А то ми тут скоро зжеремо один одного!

— Курс, курс! — визвірилась Сонька. — А я про що торочу? Але як ми його вирахуємо, якщо комп‘ютер такі дані видає?!

— Так не базікай, а перевір отой комп‘ютер!

— І перевірю!..

— І перевір!..

Вони, мабуть, вчепились би одне одному в горлянки, якби звідкись збоку не зітхнув Нкса. І вже не розгублено-трагично, як ото тільки-но Такаманохара, а по-дитячому ледь вередливо:

— Ох, і не подобається вона мені!

Український мент з бомжихою японського походження повільно повернули голови в бік екрану, на який вказувала худенька рука інопланетної істоти. На ньому, згідно траєкторії польоту, розрахованої бортовим комп‘ютером, у пиловій каламуті завмерла збільшена мета цього самого польоту. Червоного, аж гангренозного, кольору планета, помережана смугами темного хмаровиння. З нутрощів „Софії” лунали тужливі — аж серце краяли! — синтезовані електронікою, акорди.

А планета й дійсно виглядала тривожно та непривітно. Але Кременчуку було начхати на це. Кременчуку хотілося вийти на свіже повітря, на відкритий простір, побути на самоті хотілося Кременчуку, аби хоча б годину не бачити ані Нкси, ані Норильцєва. Ані клятої роздратованої Соньки не бачити. Теж мені, принцеса інопланетна! Бомжиха, вона бомжихою є хоч в джинсах запраних, хоч в платтях золотих. Хоч на Землі, хоч на Піррі з Соророю, хоч на Арканарі. Хоч на цій запилюженій кулі, що червоним оком світлофору некліпно завмерла посередині екрану монітору бокового огляду.

* * *

Що стосувалось самоти, то нова планета, здається, цілком виправдовувала сподівання Кременчука. „Софія” повільно намотувала виток за витком на низький орбіті, але ознак життя внизу не спостерігалось. Внизу спостерігалась величезна безкрая пустеля червоного кольору, здиблена деінде паралельними рядами хвилястих дюн. Дюни ті були не лише хвилясті, а й височенні. Місцями до півтори кілометри в вишину, згідно показанням приладів. І як не розсипалися тільки?

Ознак води в пустелі видно не було. Ані калюжі не видно, ані краплини, ані хмарки водяної. Хоча сама атмосфера була цілком придатна для життя: 23 % кисню, 75,4 — азоту та 0,023 — двоокису вуглецю. Так Сонька стверджувала. А щодо води… Яка там вода, якщо температура на поверхні сягала на екваторі майже точки кипіння?! Википіло усе за мільйони років. Разом з життям.

Від останнього Кременчук відчував деяке полегшення. Занадто вже бурхливим було оте життя на попередніх планетах. Він, звісно, нічого не мав проти нього, але… Але зосередитись їм через оту бурхливість аж ніяк не вдавалось. А тут!.. Тихо, спокійно… Хіба що спекотне трохи, але в іншому — ляпота. От тільки, не дивлячись на те, що екіпаж вже майже досконало вивчив природу нового світу, сідати „Софія” не поспішала.

Бо, окрім спеки, дещо не подобалась капітанові запиленість атмосфери. Воно зрозуміло: пустеля, пісок, вітри… Але іноді йому здавалося, що атмосфера планети є якимсь продовженням запилюженого навколишнього простору. Чи навпаки — червоні піски атмосферними вітрами на орбіти дальніх планет викинуло. Отже, як би там ні було, Кременчук вагався щодо посадки. І Соньці поспішати не радив.

До того ж, окрім цього, безжиттєвість нової планети випадала з системи його божевілля. Чи, може, в нього процес одужування розпочався? Але ж в усьому іншому…

Богдан пробіг очима по вузькому коридору інопланетного корабля, в якому він задумливо завмер навпроти комірчини, де ще нещодавно був запертий Норильцєв. „Ні, — зітхнув, — до одужування мені ще дуже далеко. Якщо це взагалі можливо”. І з цим сумним висновком капітан тихесенько штовхнув сріблясті двері комори: цікаво, що туди, окрім електровудки Соньчиної, його дітлашня напхала.

А що напхала, Богдан зрозумів ще того разу, коли Зоребора сюди заштовхував. Зараз лише впевнився в цьому, тільки-но увімкнув тьмяне освітлення затісного приміщення. На акумулятор Соньчиної електровудки були навалені бухти якихось дротів, а на долівці за ними були складені довгенькі й товстенькі, алюмінієвого вигляду, труби. Праворуч же… Праворуч з-за них визирали сині очі-фари арканарського мотоавіадракону.