Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

Але не присутність на борту цього апарату вразила Кременчука. Його вразило інше. Адже біля нього похмуро виблискувало металевими деталями щось, дуже схоже на невеличку гармату. Або на великий міномет. Щоправда, ствол в нього був надзвичайно закоротким, але він дивним чином відповідав діаметру алюмінієвих труб і якщо його наростити ними, то…

— Нксо! Босота! — загорлав Богдан. — А йди-но сюди!!! Звідки тут оцей металобрухт взявся?

— Так це… та оте… — тупцював за хвилину на порозі комори недолугий піррянин, — ото усе друзі Руматині завантажили, коли з „Безвиході” стартувати довелось. Вони мали ото усе в Шаманів вивантажити, але… Але все так швидко пішло, що… Вони ще хотіли на корпусі „Софії” оті труби встановити, дротами отими з‘єднати, але…

Богдан кинув швидкий запитальний погляд на Соньку, яка вже обмацувала незрозуміле причандалля. Перехопивши його погляд, дівчина знизала плечима:

— Зброя, здається… Якоїсь променевої дії. Треба краще розібратися.

„Зброя!!! — аж зайшлося серце Кременчук. — Здається, зброя! Нарешті, нарешті!.. І місцевість навколо відлюдкувата, і трикутник десь загубився. Мабуть, гадає, що ми на зірку звалилися. Що спеклися ми, гадає. От і добре! Оті чудово! А тут — зброя!!! Ніщо, ніщо не заважає спокійненько так вивчити її, встановити, випробувати, а потім дати по зубах будь-кому, хто до них сунеться. А особливо бевзям в чорних комбінезонах. Ні, ну треба ж — зброя!” Серце трохи попустило й враз забилося швидко-швидко.

— Отже, слухай мою команду! — вперше бадьоро за тривалий час махнув рукою Богдан. — Досить нам в усілякі халепи вклепуватись. Значицця так… Такаманохаро, робимо посадку й перевіряємо усі системи „Софії”. За одне й комп‘ютер протестуєш. Нксо, відповідаєш за цілісність вантажу. Норильцєве… — розпочав було й осікся.

Ігор, що тільки-но підійшов до дверей комірчини, почувши, мабуть, згадку крчовника про Румату, презирливо скривив куточки губ, а потім, не вимовивши ані слова, рвучко розвернувся та й пішов геть.

— Норильцєве!..

— Та пішов ти!..

Богдан смикнувся було за ним, але на порозі стояв Нкса і стрибати через піррянина було якось незручно. А Такаманохара вже протискувалась повз нього й кидала на ходу:

— Піду до посадки готуватися. Нксо, ти зі мною?

Крчовник було знову затупцював на місці, але потім якось знічено розвернувся та й почвалав за Сонькою. За мить гременецький мент залишився на самоті в комірчині, загромадженій браконьєрським причандаллям та неземною, незрозумілою поки що для нього, зброєю. Разом із задавненим нерозумінням сутності того, що з ним самим відбувається останнім часом.

А, все ж таки, кебу на плечах Сонька мала. Богдан все більше й більше впевнювався в цьому. З побудовою арканаріанської гармати дівчина розібралась доволі швидко. Виявляється, що стволи-труби можна було не лише нарощувати прямо на гарматі, а й з‘єднувати їх з нею дротами, виносячи на ще більшу відстань. Наприклад, за межі „Софії”, закріплюючи стволи на корпусі апарату. Тоді, спокійно сидячи за пультом гармати всередині корабля, можна було в найкращому й найлітаючому вигляді боронитись від усіх очікуваних та неочікуваних нападників.

Звісно, усе це — теоретично. Бо принцип дії зброї потребував випробування в польових умовах. Але в усьому іншому боцману Такаманохарі можна було вірити. Вона, на відміну від інших членів екіпажу, включаючи, до речі, й самого капітана, почувала себе на інопланетному апараті, мов удома. Ось що значить вільний бомжацький характер! От тільки тестування комп‘ютера… Воно неспростовно доводило, що всі системи працюють нормально. І тоді дивна поведінка далеких зірок ставала зовсім незрозумілою. Але практичному Богдану було на це начхати. В повсякденному житті звертати увагу на поведінку зірок не варто — це породжує романтичні, але цілковито не раціональні сумніви в правильності цього самого повсякденного життя. Астрологія суцільна! А Богдан Іванович завжди був безсумнівно прагматичною людиною.

От і зараз, приєднавши останній дріт до труби, закріпленої на обшивці „Софії”, він задоволено поляскав по ній рукою, змахнув піт з лобу й гукнув до Ігоря, що вовтузився з такою самою трубою на іншому боці апарату:

— Агов, Норильцєве, що там?

— Зараз, зараз, закінчуємо, — озвався Нкса. Сам хлопець продовжував витримувати певний бойкот стосовно командира, спілкуючись з ним лише в разі крайньої потреби.

Навкруги, ген до самого обрію, здибилась дюнами тоскна червона пустеля, над якою нависло малинове небо, помережане деінде смугами чорних, аж вугільних, хмарин. З чого вони складалися, Кременчука зараз не обходило, він сприймав їх, як даність. Як, наприклад, тривожно червоно-чорний прапор Української Повстанської Армії. Було, то й було. Є, то й є. А чи буде, не нам вирішувати. Прагматизм, панове. Втім, усі події останнього часу прагматизму не сприяли.

Богдан мерзлякувато пересмикнув плечима. Що загалом було дивно для цієї спечної планети. Але, що цікаво, зовсім, виявляється, не запилюженої. Уся пилюга її зосереджувалась у верхніх шарах атмосфери. І в цьому теж було щось таємничо-непрагматичне. Бо, згідно прагматизму логіки, порохнява мала здійматись на майже орбітальну висоту ураганними вітрами. От і хвилі дюн до того ж. Не могли ж вони без вітру утворитись?! Але навкруги увесь час стояв майже абсолютний штиль. Лише іноді на гребенях піщаних кучугур виникали каламутні червонясті вихори, що швиденько збігали в западини поміж дюнами та й зникали там.

Інколи вихори влаштовували круговий дикунський танок навколо „Софії”, але за декілька хвилин розчинялись в розпеченому повітрі. Непорушному, до речі, повітрі. Що за чортівня!

— Слухай-но, капітане, — зненацька кахикнула Сонька, що допомагала йому прикріплювати на обшивці деталі арканаріанської зброї, — слухай, ти нічого не відчуваєш?

Богдан зиркнув на її спітніле обличчя, прислухався до чогось всередині себе і, чомусь невпевнено, знизав плечима:

— Ні. А що?

Не зізнаватися ж дівчиську в тому, що якусь невизначену тривогу він відчув ще раніше від самого лише вигляду планети. Але ж це — чиста психологія. Хіба що трохи з психіатрією. Бо маємо ми навкруги поєднання двох агресивних кольорів — червоного та чорного.

— А мені, — Сонька дивилась кудись вбік, — а мені чомусь здається, що за мною постійно хтось спостерігає. Величезний, холодно-розумний і поки що байдужий. Неначе