Читати книгу - "Небезпечне сватання"

спонукала перебільшувати й інших, вабили і відштовхували в ній, а тепер, після її сумної смерті, всі його згадки про неї злилися в образ невинної дівчинки, яка молилася в нього перед очима.

Хоч би до чого звертався він думками, шукаючи просвітку, скрізь натрапляв на цю дитину. Вона заступала йому всі шляхи до пошуків. Тільки-но він хотів простежити якусь хвилину їхнього короткого спільного життя з Остою від тієї ночі, коли потонув корабель, і до недільного ранку на кручі, як перед ним з’являвся образ тієї дитини. І ця плутанина так виснажила його духовно й тілесно, що через кілька днів він майже перестав їсти і скоро взагалі зліг.

Кожен бачив, що до нього підкрадається смерть. Той, хто мордується над загадкою, набирає такого дивного вигляду, що й сам стає загадкою для інших. З першого дня, відколи вони з Остою оселилися тут, його понура мовчазливість, її врода і їхнє відлюдне життя викликали в селі балачки. А коли жінка зненацька зникла, напруження дійшло до такої межі, що люди ладні були повірити в найне-можливіше. Ніхто не міг сказати нічого певного, бо ніхто з тих, що жили вздовж берега і прибережних скель або проїздили там, якраз не дивилися на кручу тієї миті, коли Оста, осяяна сонцем, кинулась у воду. І тіло її не прибилось до берега, щоб засвідчити смерть. Тому ще за його життя про нього ходили дивовижні чутки. Та й вигляд у нього був жахливий: він лежав худий, із запалими щоками, зарослий рудою бородою і рудим скуйовдженим волоссям. Великі очі на його обличчі були мов озерця, оточені кущами. А що він начебто не хотів жити, але й не помирав, люди вважали, що за його душу змагаються бог і диявол. Дехто навіть бачив нечистого на власні очі: весь в омахах полум’я, він добувався до вікна кімнати хворого, щоб погукати його. Інші помітили, як він у постаті чорного собаки нишпорив по подвір’ю або котився перед ними клубком вовни. А ще дехто, коли проїздив повз будинок, бачив, як усю садибу охоплювало полум’я, або чув, як від моря, виючи, гавкаючи й рего-чучи, до будинку поволі наближалася чудна валка, проникала крізь зачинені двері всередину, шаленіла в усіх кімнатах, а потім із таким самим лементом, скавулінням та іржанням поверталась до моря і там зникала. Челядь хворого порозбігалась від нього, пускаючи по селу страхітливі чутки. Якби не старе подружжя орендарів, яким він колись ставав у пригоді, ніхто б йому й води не подав. Та жінка теж дуже боялась, але все-таки доглядала його. Щоб прогнати нечисту силу, вона палила під ліжком у хворого солому. Та хоч він мало сам не згорів, легше йому не стало. Він тяжко мучився. Нарешті стара вирішила, що він, мабуть, чекає на когось. Вона запитала його, чи не покликати пастора. Він похитав головою. То, може, він хотів би побачити когось іншого? На це хворий нічого не відповів. Другого дня він, лежачи, раптом чітко вимовив їм’я Агнеси. Звичайно, це не була відповідь на вчорашнє запитання старої, але вона зрозуміла його саме так. Зрадівши, вона поквапилась до свого чоловіка й звеліла йому мерщій запрягти коня, поїхати до пастора й привезти Агнесу. В садибі пастора вирішили, що жінка добре не почула, хворий напевне кликав пастора. Проте старий наполягав на тому, що його прислано саме по Агнесу. Дівчинка була присутня при тій розмові й дуже злякалася, бо також чула балачки про чортів, про валку, що йшла до хворого з моря, але чула й про те, що він чекає на когось, щоб спокійно померти. І не здивувалась, що хворий згадав саме про неї, бо його дружина часто запрошувала її до себе. А коли хтось лежить на смертній постелі, його волю треба виконати, сказали дівчинці батьки, і, якщо вона щиро помолиться богу, ніякого лиха з нею не станеться. Дівчинка повірила їм і почала одягатись.

Був холодний ясний вечір, від дерев тяглися довгі тіні, що наче бігли за саньми, а в лісі відлунювало дзеленчання дзвоників на збруї в коня. Вже від самого цього дівчинці було трохи лячно. Але вона сиділа, склавши руки в муфті, й тихо молилася. Вона не бачила ні чортів, ані валки, що виходила б з моря, над яким вони їхали. Бачила тільки зірки над собою і світло віддалік на пагорбі. В садибі хворого стояла моторошна тиша, але з хати відразу вийшла стара жінка, завела дівчинку до кімнати, скинула з неї теплий дорожній одяг і посадила її біля груби погрітися. Роздягаючи дівчинку, стара весь час підбадьорювала її, казала, щоб вона не боялася, сміливо зайшла до хворого й проказала над ним отченаш. Коли дівчинка нагрілася, стара взяла її за руку й підвела до дверей. Хворий лежав, зарослий, із довгою бородою та запалими очима, й пильно дивився на неї. Він зовсім не здався їй відраз-ним, і вона не злякалась.

— Ти мені прощаєш? — прошепотів хворий.

— Прощаю, — відповіла дівчинка, бо вирішила, що нічого поганого не зробить, як так скаже.

Хворий усміхнувся й хотів підвестись, проте знов безсило опустився на ліжко. Дівчинка почала проказувати отченаш, але хворий похитав головою і показав на груди. Тоді вона поклала на них руки, бо саме так зрозуміла його порух. Він зразу прикрив їх своєю великою, холодною, мов крига, кістлявою рукою і заплющив очі. Він не озвався, коли дівчинка скінчила молитву, тому вона не зважилась прийняти руки з його грудей і знов заходилась молитися. А коли втретє почала отченаш, до кімнати зайшла стара, глянула на ліжко й мовила:

— Ходімо звідси, доню, він уже віддав богові душу.

ПІСЛЯСЛОВО

У XIX сторіччі норвезька література, одна з наймолодших у Європі, піднялася на таку висоту, що не тільки вийшла на світову арену, а й почала помітно впливати на літератури інших народів. Підвалини цьому розквітові заклали норвезькі романтики Генрік Вергелан і Юган Вельгавен, а остаточно утвердили її славу видатні реалісти другої половини

XIX сторіччя Генрік Ібсен, Б’єрнстьєрне Б’єрнсон, Алек-сандр Х’єланн, Юнас Лі та Арне Гарборг.

Цей раптовий і, здавалося б, несподіваний розквіт норвезької літератури був підготовлений загальним піднесенням духовного життя в країні, викликаним низкою європейських буржуазних революцій.