Читати книгу - "Дорогами Маклая"

повинна бути домішка папуаської крові, дарма що голови брахікефальні (у чистих папуасів вони доліхокефальні, як це доводили європейські вчені, але Маклай уже довів протилежне, виявивши на Філіппінах споріднене з папуасами брахікефальне плем'я негритосів. — О. І.) і колір шкіри — не темніший, ніж в інших малайців…»

З величезними труднощами, злигоднями, небезпекою експедиція по джунглях Малакки тривала п'ятдесят днів. На жаль, окрім того, що було вивчено ще кілька племен лісових людей та здійснено перше знайомство з країною, ніяких інших здобутків вона не принесла. Чистокровних папуасів, про існування яких у Малацці говорив академік Бер, Маклай не виявив.

З лютого 1875 року він повернувся до Йохор-Бару, потім на якийсь час оселився в Сінгапурі на віллі російського віце-консула Вампоа, відвідує Бангкок, знову перебирається в резиденцію йохорського махарадьї. Скрізь його стрічають дуже люб'язно, але спокою, можливості працювати в тиші й затишку він ніде не знаходить. Врешті, змучений усякими поневіряннями, він вирішує купити в йохорського махарадьї клапоть землі, щоб побудувати Тампанг-Сснанг («Місце Спокою»), про який пише в Неаполь професорові А. Дорну:

«Передусім ця станція… має слугувати мені, в мою відсутність і після моєї смерті вона буде до послуг кожного, хто вивчає природу і знайде її зручною для своєї роботи.

Моє «Місце Спокою» може надати такі вигоди. Будинок має дві досить просторі кімнати, кожна з верандою, окрім необхідних служб, з трьох боків оточений водами протоки, а з четвертого прилягає до незайманого лісу.

Будинок буде скромно умебльований, устаткований невеликою бібліотекою й забезпечений необхідним начинням для домашнього вжитку.

Окрім того, він матиме дві досить значні вигоди, а саме — прекрасний вид і цілковите усамітнення.

Користуватися цим «Місцем Спокою» зможе кожен дослідник природи, байдуже якої національності, але тільки чоловічої статі. Присутність жінки, відвідувачки або помічниці дослідника природи, якщо це його не стіснить, не забороняється, але поки що «Місце Спокою» повинне зоставатися вірним своєму імені й моїй ідеї; присутність дітей у ньому недопустима.

Я купив ділянку землі, на якій буде побудовано дім, у махарадьї йохорського. Це невеликий пагорб, який виступав мисом у Селат-Тебрау. В моїй духівниці я заповім, щоб ти родина ніколи не продавала дім, а також не давала б йому ніякого іншого призначення, окрім як наукової станції, ніколи б його не рушила й не вирубувала прилеглого ні нього лісу; найбільше, що можна допустити, — це одна або дві просіки для пішохідних стежок у лісі, який назавжди повинен лишитися взірцем незайманого первісного лісу. І хоч Тампанг-Сенанг може бути згодом перебудований, він ніколи не може бути збільшений, щоб не втратити характеру усамітненого притулку для одного природодослідника.

Я поспішаю написати Вам про це… бо вважаю вельми корисними такі станції для природодослідників у цих частинах світу (Східно-індійський архіпелаг, Австралія, острови Тихого океану, Японія тощо)…

Готелі ніколи не можуть бути зручним місцем для роботи через гамір і метушню, що неминучі тут; також і гостинність друзів, хай би якою широкою і люб'язною вона була, не може задовольнити всі потреби дослідника природи. Ці потреби, я гадаю, задовольнить станція, яку я проектую, вона хоч і скромна, але, безперечно, спокійна, де можна буде працювати, не заважаючи іншим, нічим не розважаючись і не покладаючи на себе ніяких обов'язків.

Головною причиною того, що я вибрав Йохор, є сусідство з Сінгапуром, до якого від Тампанг-Сенанга три-чотири години ходу. Вигода такого розташування полягає в тому, що тут гарне сполучення з усіма країнами світу, що в Сінгапурі й Батавії є прекрасні бібліотеки і що в Батавії учені статті можна друкувати французькою, англійською або голландською мовами у «Natuurkundig Tijdschrift», а в Сінгапурі — англійською в «Jounial of Eastern Asia»…»

Водночас із проектуванням відлюдного «Місця Спокою» під Сінгапуром він виношує ідею, яка зародилася в нього ще на Яві, будівництва в різних частинах світу зоологічних (морських) станцій, на яких могли б працювати не одинокі природодослідники, а одразу по кілька чоловік, причому різних націй і рас, і пише про це в Російське географічне товариство:

«Я маю намір не лише повторити при нагоді З'їздові російських природодослідників мою пропозицію 1869 року — заснувати зоологічні станції в різних місцевостях Росії, — а й звернутися до різних іноземних учених товариств з пропозицією заснувати такі зоологічні станції в різних частинах світу, як, наприклад, на Ост-Індійському архіпелазі, в Австралії, в Полінезії, в Південній Америці (в Магеллановій протоці) тощо, і маю глибоке переконання, що рано чи пізно мої пропозиції збудуться».

Поки що Маклай говорить тільки про зоологічні станції, але насправді його ідея значно ширша. Для практичної користі всього людства він мріє про організацію міжнародного співробітництва вчених з усіх галузей природознавства, яке б координувала єдина Міжнародна асоціація вчених. Іншими словами, мовилося про таку асоціацію, якою майже через століття стане відділ природничих наук ЮНЕСКО. Ось як далеко дивився російський учений, починаючи з малого — «Місця Спокою»!

Але він не забув і про те, що в першій його подорожі по Малаккському півострову головної мети не було досягнуто — чув тільки від місцевих жителів про людей, схожих за їхніми описами на папуасів, та самому бачити не довелось. І він знову збирається в дорогу, в ще глибинніші райони Малакки, і знову вибирає вихідним пунктом Йохор-Бару.

Цього разу експедиція триває три місяці, до того ж у найгіршу пору року — в сезон дощів.

Переборюючи постійні напади пропасниці, вчений блукає в глухих нетрях півострова «пішки, на слонах, на плотах і в тубільних прау найрізноманітніших розмірів та конструкцій, то сам, то з почтом у тридцять чи сорок чоловік». Мандри ці надзвичайно важкі, але… «я перейшов через невисокий гірський хребет до верхів'я р. Лебе (притока р. Клантан), де всі труднощі й незручності подорожі спокутувалися несподіваним і блискучим результатом: я знайшов нарешті незмішане папуаське плем'я, яке жило номадно в гірських лісах, у верхів'ях річок Пахана, Трінгано й Клантан».

І ще:

«Спустившись по р. Клантан майже до її гирла… я знову вернувся в гори почасти пішки, почасти на слонах… і майже вдруге перетнув упоперек Малайський півострів, Причому мені знову пощастило зустріти, а точніше сказати, знайти оран-сакай, дуже схожих в усьому на