Читати книгу - "Дорогами Маклая"

звіроподібний капітан Мавари тремтить перед ним дрібним дрожем.

Проте Маклай далекий від того, щоб тішитися своїми перемогами, як тішився ними в Африці його сучасник американець Генрі Стенлі. Настрій у нашого героя зовсім інший. Під впливом побаченого й пережитого на березі Папуа-Ковіай відбувається докорінний злам його світогляду, точніше, його поглядів на роль ученого в суспільстві. Уперше він серйозно замислюється: чи повинен учений, навіть той, чиї академічні дослідження дістають такий політичний резонанс, як і їх наукова суть, лишатися байдужим до всього, що його оточує, чим живуть люди, з якими він стикається на своєму шляху? І після глибоких роздумів приходить до єдиного правильного висновку: ні, не повинен. І вчений, і громадянин, громадський діяч — ось його справжнє покликання.

І, повернувшись на Яву, він пише водночас з антропологічними й етнографічними нотатками та матеріалами із зоології й географії меморандум генерал-губернаторові Нідерландської Індії «Про політичне і соціальне становище папуасів берега Папуа-Ковіай на південно-західному узбережна Нової Гвінеї», в якому звертається до голландських властей із закликом навести хоч якийсь лад на цьому березі. Але, очевидно, не сподіваючись, що після його меморандуму буде негайно вжито заходів, публікує в Батавії статтю «Соціально-політичне становище населення Папуа-Ковіай в 1874 р.», в якій закликає громадськість змусити власті покласти край стражданням папуасів ковіай.

Відтепер він уже не тільки збирач важливих наукових фактів, а й трибун, палкий захисник знедолених. У спеціальному інтерв'ю журналові «Де Стюв» він, зокрема, каже:

«Голландія вже давно оголосила західну частину Нової Гвінеї своїм володінням, але нічого не робить для того, щоб тубільці почувалися там у безпеці, могли мирно працювати. Немає, мабуть, на нашій планеті нещасніших людей, ніж жителі берега Ковіай. Їх колись тут були тисячі, а тепер лишилися сотні, і якщо так триватиме далі, то південно-західна Гвінея геть обезлюдніє. Злочинно з боку громадськості виявляти байдужість до тих у вищій мірі згубних безчинств, які я нещодавно бачив на власні очі».

А тим часом у Маклая відновлюється сердечний роман з Лючією — молодою дружиною Джемса Лаудона, який пішов у відставку з поста генерал-губернатора й, будучи тепер приватною особою, оселився у власному маєтку Ті-Панас під Бюйтензоргом, куди й запросив на проживання російського вченого після його подорожі на берег Папуа-Ковіай.

Лючія, яка вже тепер не була могутньою генерал-губернаторшею, змінює своє ставлення до Маклая, вона запевняє, що палко кохає його й готова порвати стосунки із старим чоловіком. Причому Лаудон, пересвідчившись нарешті, що Маклай закоханий не в його дочку Андрієнну, а в Лючію, поводиться на диво благородно. Усвідомлюючи, мабуть, свою немічність, він не тільки не чинить перепон молодим людям у їхньому коханні, а навпаки, навіть створює їм сприятливі умови, надовго залишаючи дім під різними приводами.

Але довго зоставатися в Ті-Панас не може й Маклай, його кличуть нові дорога.

У своїй антропологічній роботі «Папуаси і альфури» академік Бер, доводячи походження народів від одного спільного кореня, стверджував, що на Нову Гвінею папуаси прийшли в прадавні часи звідкись з Центральної Азії, витіснивши ще давніших тамтешніх поселенців, альфурів, у глибинні райони острова, звідки ті, у свою чергу, через Торресову протоку потрапили в Австралію і, змішавшись там з аборигенами, утворили, таким чином, австралоїдну расу.

Якщо ця гіпотеза академіка Бера була правильна, то, чи його ж припущенням, десь у нетрях Малаккського (інакше — Малайського) півострова, який був своєрідним мостом між материком Азії і островами на південь, мали лишитись якісь папуаські племена або їх мішанина з малайцями. Миклухо-Маклай поклав собі за мету перевірити це і щоб підготувати нову експедицію, переїздить з Яви до Йохор-Бару (під Сінгапур) — у резиденцію одного з малайських махарадій («імператорів»).

Почалося лаштування до подорожі, а тим часом думки мандрівника зайняті Лючією:

«20 листопада 1874 року. Зробив візит леді Кларк. Досить вродлива жінка років двадцяти семи або двадцяти восьми, люб'язна і проста, розуміє й розмовляє по-французькому, але в неї руде волосся… Дітей у неї немає, чоловік старший за неї на двадцять років. Учора Кінігі розповів мені, що якийсь проїжджий угорський граф був дуже закоханий у неї. Я подумав про Л…

9 грудня. Вирядивсь уранці в Сінгапур, одержав кілька листів і книжок з Європи, але жодного очікуваного листа з Богора. Гірке почуття кілька разів з'являлося й надокучало мені, навіть за обідом у Sir Klarke і навіть у театрі…

16 грудня. Був розкішний захід сонця, який нагадав мені про обіцянку, дану обопільно Л. Л. — М. М. (Лючією Лаудон і Миклухо-Маклаєм — О. І.)

17 грудня. Спогади про Богор іноді наповнюють мене дуже гіркими почуттями. Наука: не приязнитися ні з ким і не вірити в інших…

22 грудня. Багато думав про Л. і Богор…»

Маклай чекає з нетерпінням у Сінгапурі її листів, думає про неї, та легковажна екс-губернаторша забула про нього, тільки-но він щез з-перед її прекрасних очей. Тому й гірко йому.

А діло, однак, є ділом, і Маклай, так і не діждавшись нічого з Богора, виряджається в дорогу — в нетрі Малакки, де європейці до нього ще ніколи не бували. Мандрівка попереду важка й небезпечна, набагато небезпечніша, ніж на берег Папуа-Ковіай. «Непевний крок у гірських ущелинах внутрішніх районів, — писав німецький місіонер П. Шебест, який побував у Малацці в 1924–1925 роках, — нещасний випадок під час неодноразових мандрівок на плоту по жахливих бистринах гірських річок, стрибок тигра темної ночі, коли невеликий караван спочивав у лісі, напад зграї малайських мародерів, численні тропічні недуги… Як часто ці небезпеки могли коштувати мені життя!.. Мої нерви не витримали».

У порівнянні з П. Шебестом Маклаєві, який ішов у цілковиту безвість на півстоліття раніше, було незрівнянно важче. Але російський учений не знає страху, нерви його міцні. І перше відкриття на нього чекає вже на околицях Йохор-Бару. На вирубці лісу махарадьї він зустрічає напівголих людей племені оран-якун, про яких у своєму щоденнику пише:

«Я спершу звернув увагу на волосся; у більшості волосся кучеряве, але в декого зовсім пряме, зате в трьох або чотирьох жінок і кількох дітей воно напівпапуасоподібне, геть-чисто як у папуасів-покручів, яких я часто зустрічав неподалік Сераму. Я прийшов до висновку, що тут неминуче