Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

той, що перебував у Великому театрі у вечір убивств, — це Островскі! Це він замовив книжку Стефані!

За хвилю Островскі знову опинився в кімнаті для допитів, і тепер йому довелося відбути набагато неприємнішу розмову.

— Ми знаємо все, пане Островскі! — гаркнув Дерек. — Двадцять років кожної осені ви давали оголошення в газети філологічних факультетів Нью-Йоркського округу, щоб знайти того, хто напише про розслідування убивства чотирьох людей.

— Навіщо ви давали оголошення? — запитав я. — Кажіть.

Островскі так витріщився на мене, наче я питав про щось очевидне.

— Капітане, ви уявляєте собі великого літературного критика, який опустився б до написання детективного роману? Уявляєте, що про нього скажуть?

— А в чому проблема?

— А в тому, що прозу шанують за жанрами: на першому місці стоїть роман, у якому взагалі нічого не второпаєш, на другому інтелектуальний роман, потім іде історичний роман, потім просто роман, і тільки після нього іде детективний роман, він на передостанньому місці, бо на останньому стоїть любовний роман.

— Ви жартуєте? — запитав Дерек. — Кепкуєте з нас, так?

— Ні, нехай вам дідько! Ні! Ось у цьому і проблема. Відколи сталося те вбивство, я перебуваю в полоні геніальної інтриги детективного роману, та не можу його написати.

*

Орфея, 30 липня 1994 року

Вечір, коли сталися вбивства

Коли вистава «Дядечко Ваня» скінчилася, Островскі вийшов із зали. Постановка нічого, гра акторів хороша. Від антракту він бачив, що люди бігають туди-сюди рядами. Декотрі глядачі не прийшли на другу частину вистави. Тільки пройшовши фойє Великого театру, він зрозумів причину того збудження: всі говорили про вбивство чотирьох людей, яке допіру скоїлося.

Зі східців театру, що височіли над вулицею, він бачив юрбу, яка безперервним потоком пливла в тому самому напрямку — до кварталу Пенфілд. Усі хотіли побачити, що там сталося.

Атмосфера була наелектризована, просякнута якось лихоманкою: люди вливалися в той потік, нагадуючи Островскі щурів, які йдуть на поклик чарівної дудки. Як критик, він ніколи не йшов туди, куди спрожогу кидалися всі. Не любив він того, що було в моді, кепкував із популярного, відчував відразу до того, що викликало захват у загалу. Проте його теж захопила та атмосфера, і йому закортіло піти туди. Він розумів, що його спонукала допитливість. Отож Островскі й сам поринув у ту людську ріку, яка затопила центральну вулицю, випливала із сусідніх вулиць і врешті наповнювала тихий спальний квартал. Ішов він досить швидко, тож незабаром опинився біля Пенфілд-Крісчент. Скрізь стояли поліційні автівки. Стіни будинків були осяяні блакитним і червоним світлом маяків. Островскі пропхався крізь натовп, що з’юрмився перед поліційними бар’єрами. Тієї ночі стояла неймовірна, просто-таки тропічна задуха. Люди були збуджені, знервовані, занепокоєні, скрізь пхали свого носа. Казали, все те сталося вдома в міського голови. Хтось убив його разом із дружиною і сином. Островскі довго залишався на Пенфілд-Крісчент, зачарований тим, що побачив: йому здавалося, справжня вистава була не у Великому театрі, а тут. Хто ж це так завзявся на міського голову?

І чому? Цікавість не давала йому спокою. Він почав висувати сотні припущень.

Повернувшись до готелю «Озерний», сів у барі. Попри пізню пору був надто збуджений, щоб заснути. Що ж сталося з ним? Чому так перейнявся він цією подією з розряду кримінальної хроніки? Раптом зрозумів і попросив ручку й папір. Уперше в житті у голові в нього народився задум роману. Інтрига була захоплива: поки місто святкує відкриття театрального фестивалю, поруч убивають людей. Чари якісь: публіка дивиться ліворуч, а все відбувається праворуч. Островскі навіть назву написав великими літерами: «ІЛЮЗІЯ». Оце назва! Ось нехай-но завтра він піде до книгарні й скупить усі детективні романи, які там знайде. Він аж узявся за голову, усвідомивши, яка жорстока ця дійсність. Якщо напише цю книжку, то всі скажуть, що детективний роман — неповноцінний жанр. Його репутація зійде на пси.

*

— Отож я не міг написати цю книжку, — пояснив нам Островскі через двадцять років, у кімнаті для допитів поліційного комісаріату. — Я мріяв про неї, весь час про неї думав. Хотів прочитати цю історію, та не міг написати її сам. Тільки не детективний роман. Це було надто ризиковано.

— Отож ви найняли другу особу?

— Авжеж. Я не міг звернутися до відомого автора. Розумієте, він міг шантажувати мене, погрожуючи, що всім розповість про мою таємну пристрасть до детективної інтриги. І тоді я подумав, що буде не так ризиковано залучити студента. Отак натрапив я на Стефані. Знав її ще в часописі, з якого її витурив цей дурень Стівен Берґдорф. Стефані була унікальна письменниця, дуже талановита дівчина. Вона погодилася написати цю книжку: сказала, що вже давно шукає хороший сюжет. То була пречудова зустріч.

— Ви регулярно були з нею в контакті?

— Так, спочатку. Вона часто приїздила в Нью-Йорк, ми зустрічалися в кав’ярні біля редакції «Огляду». Вона тримала мене в курсі подій. Часом читала мені уривки з роману. Та коли вона поринала у пошуки, то іноді довгенько не озивалася. Тому я й не стурбувався, коли останнього тижня не міг з нею зв’язатися. Я надав їй цілковиту свободу дій і тридцять тисяч доларів готівкою на видатки. Їй дісталися б гонорари і слава, а мене цікавила тільки розв’язка тієї історії.

— То ви гадаєте, винен у тих убивствах не Тед Тенненбаум?

— А певно. Я простежив детально за розвитком цієї справи і знав, що якийсь там свідок сказав, що бачив його автомобіль коло будинку Ґордонів. Згадав, що такий самий автомобіль, як ото змалював його свідок, мені довелося бачити коло Великого театру того вечора, коли сталися убивства, десь перед дев’ятнадцятою годиною. Тоді я зарано прийшов до Великого театру, а духота стояла така, що здуріти можна було. Я вийшов покурити. Щоб не стояти в натовпі, подався на сусідню вуличку, що провадила до службового виходу. І тоді побачив, як повз мене проїхало те авто, воно привернуло мою увагу, бо там іззаду був чудернацький малюнок. То був автомобіль Теннебаума, що про нього всі потім балакали.

— Але ви бачили водія й то був не Тед Тенненбаум?

— Авжеж, — відказав Островскі.

— То хто ж був за кермом, пане Островскі? — запитав Дерек.

— То була Шарлотта Браун, дружина міського голови, — відказав він. — Вона вела вантажівку Теда Тенненбаума.

- 2

Репетиції

Четвер, 17 липня — субота, 19