Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

вони проаналізували це відео покадрово. Потім підвівся й глянув на магнітне панно. Стер фразу «Темна ніч», що вже не становила для нас інтересу, бо таємницю було розкрито.

— Не можу повірити, що це була тільки назва п’єси, яку хотів поставити Гарві, — зітхнула Анна. — Як подумаю про ті припущення, що їх ми висували!

— Часом відгадка перебуває в нас перед очима, — сказав Дерек, майже дослівно повторюючи пророчу фразу Стефані, що не давала нам спокою.

Раптом він замислився.

— Про що ти думаєш? — запитав я його.

Він обернувся до Анни.

— Анно, — сказав він, — пригадуєш, як ми були в База Леонарда у четвер минулого тижня, то він сказав, що Кірк Гарві виголошував монолог «Я, Кірк Гарві»?

— А певно.

— Чому він читав цей монолог, а не ставив «Темну ніч»?

— Цікаве запитання.

Цієї миті задзеленчав мій телефон. То був заправник Марті Коннор.

— Щойно я його впізнав, — сказав він.

— Кого? — запитав я.

— Того чоловіка, що провадив своє розслідування тих убивств.

— Хто він? — запитав я.

— Допіру побачив його світлину в «Орфея кронікл». Він гратиме у театральній виставі. Його звати Мета Островскі.

*

Після короткого сум’яття й декількох нападів істерики в Кірка Гарві на сцену піднялися Джеррі й Дакота Ідени.

Гарві зміряв Джеррі поглядом.

— Як тебе звати і звідки ти? — войовниче запитав він.

— Джеррі Іден, з Нью-Йорка. Суддя Куперстайн звелів...

— Ти приїхав із Нью-Йорка, щоб грати у моїй п’єсі? — урвав його Гарві.

— Я хочу побути з дочкою, Дакотою, зазнати разом з нею чогось нового.

— Навіщо?

— Бо в мене таке враження, ніби я втратив її, тож хочу тепер віднайти.

Запало мовчання. Гарві глянув на чоловіка, що стояв перед ним, і виголосив:

— Мені це подобається. Татка беремо. А зараз глянемо, чого варта його донька. Ану вийди на світло, будь ласка.

Дакота послухалася й ввійшла у світляне коло. Гарві аж здригнувся: від неї струмувала якась надзвичайна потуга. Вона кинула на нього погляд, в якому була така сила, що її годі було й витерпіти.

Гарві узяв аркуш, де була записана перша дія, і вже простягнув було його Дакоті, але вона сказала:

— Не треба, я чую цю сцену вже три години поспіль, то знаю її напам’ять.

Вона заплющила очі й на мить завмерла. Інші кандидати в залі побожно дивилися на неї, захоплені тим чаром, що струмував від Дакоти. Гарві мовчав, скорившись її привабі.

Дакота розплющила очі й почала декламувати:

— Похмурий ранок. Іде дощ. Рух на шосе паралізований: утворився велетенський корок. Водії несамовито сигналять. Узбіччям іде молода жінка, минаючи довгу низку автомобілів. Вона підходить до поліційного бар’єру і питає полісмена...

Потім вона підстрибнула кілька разів, підняла комір уявного пальта і подріботіла до Гарві, зіщулившись під дощем, що поливав її.

— Що сталося? — запитала вона.

Гарві дивився на неї й нічого не казав. Вона повторила:

— Що сталося, пане полісмене? Що тут скоїлося?

Отямившись, Гарві відказав:

— Загинув чоловік. Убився на мотоциклі.

Якусь мить він дивився на Дакоту, потім переможно вигукнув:

— Ось наша восьма й остання акторка! Завтра о першій годині починаємо репетицію.

Зала зааплодувала. Мер Браун полегшено зітхнув.

— Ти надзвичайна, — сказав Кірк Дакоті. — Ти ходила на курси драматичного мистецтва?

— Ніколи, пане Гарві.

— Ти гратимеш головну роль!

Вони ще раз обмінялися поглядами неймовірної сили. І Гарві запитав:

— Ти когось убила, дитино моя?

Дакота зблідла й затремтіла.

— А ви звідки знаєте? — перелякано запитала вона.

— Це видно з твоїх очей. Я ще ніколи не бачив такої похмурої душі. Це аж притягує.

Перелякана Дакота не змогла утриматися від сліз.

— Не переймайся, люба моя, — лагідно сказав їй Гарві. — Ти будеш зіркою театру.

*

Було майже пів на одинадцяту вечора, Анна сиділа в автомобілі й стежила за входом до кафе «Афіна». Островскі щойно оплатив рахунок. Коли він підвівся з-за столу, вона взяла рацію.

— Островскі виходить, — сповістила вона нам.

Ми з Дереком спустилися з тераси і перейняли критика, щойно він вийшов із ресторану.

— Пане Островскі, — сказав я, показуючи на припаркований поліційний автомобіль, — вам доведеться поїхати з нами, маємо до вас декілька запитань.

За десять хвилин Островскі сидів у Анниному кабінеті й пив каву.

— Це правда, — підтвердив він. — Я був заінтригований цією справою. Бував на багатьох театральних фестивалях, але такої бійні, як 1994 року, ніде не зустрічав. Як і кожна допитлива людина, хотів дізнатися, хто ж у цьому винен.

— Автозаправник стверджує, — сказав Дерек, — що ви приїздили до Орфеї за рік після тих убивств. Проте натоді слідство вже завершилося.

— З того, що я знав про ту справу, випливало, що для поліції вина вбивці не викликала сумніву, хоч він загинув до того, як зізнався. Мушу визнати, мене це зацікавило. Адже зізнання не було, то мені кортіло довідатися більше.

Дерек значуще глянув на мене.

— І тоді я почав приїздити вряди-годи до Орфеї, користуючись тим, що в цьому красивому куточку можна було ще й добре відпочити. І заразом розпитував людей.

— А хто вам сказав, що автозаправник щось бачив?

— Це сталося випадково. Я зупинився заправити авто. Ми розговорилися. Він розповів про те, що бачив. Додав, що сповістив про це поліцію, та його свідчення не визнали вартим уваги. Що ж до мене, то з часом моя цікавість потроху зникла.

— І це все? — запитав я.

— Усе, капітане Розенберґу. Мені дуже шкода, що я не зміг вам чимось допомогти.

Я подякував Островскі за співпрацю й запропонував відвезти його, куди він захоче.

— Ви дуже люб’язні, капітане, та я пройдуся трохи, щоб потішитися цим чудовим вечором.

Він підвівся й попрощався з нами. Та вже виходячи з кімнати, обернувся. І сказав:

— Критик.

— Прошу?

— Я про вашу загадку. Он ту, на магнітному панно, — пихато відказав Островскі. — Я вже довго дивлюся на неї. І тільки зараз зрозумів. Хто хоче писати, та не може? Відповідь: критик.

Потім кивнув нам і пішов.

— Це він! — вигукнув я до Анни з Дереком, що не відразу второпали, у чім річ. — Той, що хоче писати і не може,