Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

гріховні папери. Звертаючись до Філомаріно, який тримав їх на колінах, він простогнав:

— Не тримай їх на рясі, сину мій, не тримай їх на рясі…

Дон Артуро хотів був покласти векселі поряд на стільця.

— Та ні ж, ні… Бога ради, куди ти кладеш їх! Кинь їх, сину мій, кинь їх…

— Але куди ж їх подіти? — злякано спитав дон Артуро, який сторопів і розгубився, тепер він теж з огидою позирав на векселі, тримаючи їх двома пальцями витягнутої руки, ніби вони викликáли в нього нездоланну огиду.

— На землю, на землю кинь, — заволав монсиньйор Ландоліна. — Невже ти не розумієш, коханий сину мій, що священик…

Весь почервонівши, дон Артуро шпурнув векселі на підлогу й пробурмотів:

— Я збирався, монсиньйоре, вернути їх цим нещасним злидарям…

— Нещасним? Ні, з якої речі? — раптом урвав його монсиньйор Ландоліна. — Хто тобі сказав, що вони нещасні?

— Але… — почав дон Артуро. — Вже сам той факт, монсиньйоре, що вони мусили вдатися до позички…

— Це все пороки, мій любий, пороки! — заволав монсиньйор Ландоліна. — Жінки, ненажерливість, жалюгідне шанолюбство, нездержливість… Які там нещасні? Грішники, любий мій, просто грішники. Хай-но я тобі все поясню. Адже ти юний, не знаєш життя. Не довіряй їм. Плакати — це вони вміють! Адже плакати легко… Не грішити — куди важче. Спершу грішать напропале, а тоді проливають сльози. Годі, годі! Я покажу тобі істинно нещасних, коханий сину мій, бо сам Господь напутив тебе звернутися до мене. Істинно нещасні всі ці сироти, довірені моїй опіці, бо вони — плоди гріха й ницості всіх цих людей, котрих ти вважаєш нещасними. Дай-но сюди свої папери, дай!

І, нагнувшись, він зробив рукою знак Філомаріно підібрати з підлоги купу векселів.

Дон Артуро розгублено дивився на нього. Як же так? Виходить, він має взяти їх до рук?

— Ти хочеш їх позбутися? Бери ж їх, бери! — поспішив підбадьорити його монсиньйор Ландоліна. — Бери їх просто руками, сміліше! Ми враз знімемо з них знак сатани і перетворимо на засіб милосердя. Ти можеш віднині сміливо доторкатись до них, бо тепер вони послужать на користь моїм бідним вихованцям! Ти даси їх мені, адже так? І ми змусимо заплатити по них, змусимо заплатити, мій любий, ти побачиш, як ми змусимо всіх цих твоїх нещасних заплатити по них!

Отак примовляючи, він сміявся, сміявся безгучним сміхом, випнувши бляклі губи й не перестаючи трясти головою.

Дон Артуро відчув, як від цього сміху дрож пробіг у нього по тілу, і тяжко зітхнув. Але бачачи, як рішуче його духівник заволодів векселями, ніби в інтересах милосердя, молодий священик не посмів нічого заперечити. І він мимоволі подумав про всіх цих нещасних, котрі вважали себе щасливцями, коли їхні векселі потрапили до його рук. Скільки вони благали його про це! Вони розчулили його розповідями про свою нужду. І він спробував урятувати їх принаймні від сплати відсотків.

— Ну, ні! З якої речі? — відразу заперечив монсиньйор Ландоліна. — Господу Богу все знадобиться, мій любий, для його милосердних діянь! Скажи-но краще, який відсоток правив твій батько? Мабуть, немалий! Щонайменше двадцять чотири відсотки, чи не так? Чудово: ми змусимо їх платити стільки ж. Всі вони заплатять по двадцять чотири відсотки…

— Але… бачите, монсиньйоре… сказати по щирості, адже… — лепетав дон Артуро, який почував себе, мов на жаринах, — інші спадкоємці постановили ліквідувати векселі з виплатою п’яти відсотків і…

— І чудово зробили! Так, чудово зробили! — швидко, з переконаністю в голосі озвався монсиньйор Ландоліна. — Вони вчинили прекрасно тому, що ці гроші призначені їм! Наші ж гроші призначені біднякам, мій хлопчику! Як бачиш, тут річ зовсім інша! Наші гроші не належать ні тобі, ні мені! Вони належать бідним. По-твоєму, правильно було б позбавити наших бідняків того, на що вони мають право претендувати, враховуючи відсотки, що їх брав твій батько? Хоча це й лихварські відсотки, але ж віднині вони послужать милосердю! Ні, ні! Твої боржники сплатять, вони сплатять усі двадцять чотири відсотки, ще як сплатять! Не тобі вони платитимуть і не мені! Це гроші бідняків, вони священні. Іди з миром, сину мій, і не муч себе сумнівами, вертайся до Рима до твоїх улюблених занять, а тут я сам упораюсь. Я з ними сам побалакаю, з цими боржниками. Адже то гроші бідняків, гроші бідняків… Хай благословить тебе Бог, сину мій! Хай благословить тебе Бог!

І монсиньйор Ландоліна, ревний поборник у справах милосердя, чим він заслужено славився, навіть слухати не захотів про те, що четверо бідолашних братів Морлезі, які підписали вексель на тисячу лір, насправді одержали тільки п’ятсот, і зажадав від них, як і від усіх інших боржників, виплати двадцяти чотирьох відсотків — навіть з отих п’ятисот лір, що їх вони і в очі не бачили.

А на довершення намагався переконати, бризкаючи слиною, що вони мають почуватися воістину щасливцями, бо роблять, хоч і проти волі, боговгодну справу, за яку Господь воздасть їм колись на тім світі…

Вони плакали.

— Ну, що ж! Горе спасе вас, діти мої!

© Український переклад. А. О. Перепадя, 1991.

Віяло

Убогий і запорошений скверик посеред широкої площі був майже безлюдний у цей гарячий серпневий полудень. Навіть високі кам’яниці, які облямовували площу, здавалось, розімліли від нестерпної спеки.

Тута прийшла до скверика з дитиною на руках.

На лаві, в затінку, сидів худий дідок у мішкуватому сірому костюмі. Він прикрив голову носовичком, а зверху нап’яв жовту від часу панаму. Рукави його сорочки були охайно закасані: він читав газету. Поряд, відкинувшись на бильце лави і вронивши голову на руки, спав безробітний.

Вряди-годи дідок уривав читання і повертався до сусіди, чий брудний засмальцьований кашкет, здавалося, от-от упаде з голови. Очевидно, цей кашкет, який бозна-як іще тримався, все дужче дратував дідка, і він відчував нездоланне бажання насадити його сусідові на голову або зірвати й кинути на землю. Важко зітхнувши, він знову кинув погляд на сусідні лави, сподіваючись знайти ще одну, теж у затінку. Саме така лава була неподалік. Та на ній сиділа гладка, в лахмітті, баба, яка щоразу, як він зводив очі, гучно позіхала, роззявляючи беззубого рота.

Тута навшпиньки підійшла до заснулого робітника. Приклавши пальця до уст, вона обережно поправила йому кашкета.

Спершу дідок здивовано стежив за нею, потім сердито насупився.

— З вашого дозволу, синьйоре, — озвалася Тута до нього. При цьому вона з усмішкою вклонилась, ніби зробила послугу не сонному безробітному, а дідкові. — Подайте милостиню бідному