Читати книгу - "Моя неймовірна спокуса, Аріана Мел"

— Він хоче з’їхатися, — видає буденно, а я ледь кавою не давлюсь. Оце так новина!

— Оу, то у вас все так серйозно?

Хто б міг подумати. Аліна мені чогось завжди видавалась ледь не олов'яним солдатиком. Стійка, самоконтроль на вищому рівні. Чоловіки, звісно, теж крутяться біля неї. Ще б пак. Тендітна, з гарною фігурою, симпатичним личком і спокусливим поглядом блакитних очей. Проте стосунки. Ще й так серйозно. Я вражена.

— Наче. Все якось так закрутилось.

— Закохалася в нього? — ну якось не віриться мені. Не виглядає вона закоханою. Або ж це самоконтроль якогось топового левелу для обраних.

— Не впевнена. Але мене до нього тягне. Сильно.

Я мовчу, затаївши подих. Не часто вона така відверта. Прямо таки боюся сполохати її. Та вона геть не зважає. Мабуть і у неї часом є гостра необхідність просто виговоритися.

— Ти знаєш. Він чудовий коханець. Мабуть, один з кращих, які в мене були. Та є моменти, які мене прямо бісять.

— І які ж? — самій цікаво дізнатись про це. Зрозуміла вже, що хорошим сексом її не візьмеш. Потрібно щось більше.

— Він ніжний, — вона замовкає на мить, збираючись з думками, а в мене округлюються очі. Це відколи ніжність є мінусом в стосунках? Чи це у мене якийсь збій в голові? — Ти не так розумієш. Він до припарку ніжний. Заглядає мені в рота і ледь не молиться на мене. І це от мене прямо бісить останнім часом. А коли я накидуюсь на нього і розмазую по стінці за це, тоді ми миримось. Скажу чесно. Секс після таких сварок просто вибуховий. Але ж потім все повторюється, розумієш.

Я зависаю. Після її слів я вже якось не впевнена, що з’їхатися — така вже хороша ідея. Вони ж ту квартиру просто рознесуть обидвоє. Але що казати? Мовчу. Думаю. Зважую. Вирішую бути чесною, як і вона зі мною.

— Аль, я звісно ще той порадник, проте...Ти впевнена, що це вдала думка в таких обставинах?

Аліна знову починає реготати.

— Ой, Злато. Ти і твоя лаконічність. Кажи прямо. Я не кришталева ваза. Ти вважаєш це повною дурнею? — і вкотре її брова повзе вгору.

Ніяковію. Дурна звичка. Не хочеться ображати. Втім, правда — завжди найкраще рішення, хай і не надто приємна.

— Так, Аль, саме так і вважаю. Що тоді тебе з ним тримає? Не розумію. Кохання, як такого немає, та якісь почуття все ж є. Хороший секс. Все? Не здається, що цього мало?

Раптом усвідомлюю, що це як шори на очах. У тебе обмежене бачення ситуації. Бо як ще пояснити? В мене були такі ж з Сотником. Скільки часу знадобилося і які струшуючі обставини, щоб ці шори врешті злетіли.

— Аліно, твоє життя, звісно, і тобі вирішувати… проте задумайся, чи потрібні такі стосунки де немає кохання. Бо якщо ти замислюєшся чи це воно. Тоді це точно не кохання.

Дивлюся, як колега піднімається, нервово витягує з сумочки свої «Давідофф слімс» і запальничку.

— Вийду на декілька хвилин, — кидає і не дивлячись на мене прямує до виходу.

Аліна не часто палить, та геть кинути ніяк не вдається. Розумію, що мабуть таким чином знаходять вихід її сталеві нерви. Піднімаюся з-за столу, забираю Алінину сумочку та підходжу до барної стійки. Оплачую наші напої й виходжу вслід за колегою.

— Ти як? Все гаразд? — питаю, подаючи їй сумочку. 

— Так, норма, — вона гасить недопалок і викидує в урну. Бачу, що вона вже оговталась.

— Давай пройдемось трохи містом, — пропоную, адже у літній недільний день в місті, а тим паче у старому центрі, невловима радісна атмосфера особливо відчувається. Вона киває і ми неспішно йдемо брукованими вуличками.

День швидко пробігає. Ноги гудуть від бруківки та настрій однозначно каже нам дякую за цей день.

Веремій кілька разів телефонує, та у мене геть немає настрою до важливих розмов. Тому пишу йому повідомлення, що сьогодні день для дружніх посиденьок.

Він здається лише коли виторговує собі час завтра за обідом. Міні-побачення.

Я погоджуюсь, адже не хочу уникати його. Поговорити все рівно потрібно і мені хочеться з ним бути чесною.