Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

стоятиме питання, чи війна в Іраку була добрим, а чи поганим способом принести демократію, волю, свободу, ринок на Середній Схід; натомість постане питання, чи то був розважливий крок, навіть якщо цілей досягнуто. Згадаймо альтернативну вартість — втрачену можливість використати обмежені ресурси задля іншої мети.

Усе це важко дається інтелектуалам, більшість яких уявляє себе оборонцями і пропонентами великих абстракцій. Але, думаю, у прийдешніх поколіннях оборона та просування великих абстракцій полягатиме в обороні й відстоюванні прав, інституцій, правил і практик — наших найвдаліших спроб утілити ті великі абстракції.

Згадавши демократію, я мав на думці не так те, що треба її абстрактно обговорювати чи що треба її поширювати, а радше те, що, власне, це дуже тендітна річ, зібрана з дрібних, крихких механізмів і практик. До яких належить прозорий підрахунок голосів.

Пригадую розмову з українським приятелем про президентські вибори у США 2000 року. Тоді росіяни хотіли скерувати спостерігачів до Каліфорнії та Флориди: мовляв, ці штати ввійшли до складу держави не так давно, і саме там зловживання найімовірніші. Мені це здалося сміховинним. А на ділі моє зверхнє уявлення про наші практики, що їх мали б автоматично захищати всі задіяні згори й донизу, виявилося геть хибним. Гадаю, ті вибори — чудовий приклад того, як привабливий, навіть чарівливий інститут демократії випатрали зсередини, поки ми не зважали на деталі.

Історія народів, які найповніше втілили ототожнювані з демократією цінності, свідчить: першими приходять конституційність, верховенство права і розподіл влади. Демократія майже завжди остання. Якщо розуміти демократію як право всіх дорослих брати участь у виборі осіб, які над ними врядуватимуть, то воно з’явилося дуже пізно: у деяких країнах, які ми нині вважаємо великими демократіями, як-от Швейцарія, — ще за мого життя, і точно за життя мого батька — в інших європейських державах, зокрема у Франції. Тож не переконуймо себе, що все починається з демократії.

Демократія має такий самий стосунок до злагодженого ліберального суспільства, як надто вільний ринок — до успішного врегульованого капіталізму. Масова демократія в добу мас-медіа — це коли, з одного боку, можна дуже швидко викрити, що Буш «украв вибори», а з іншого боку, чималій частині населення байдуже. Бушу було би складніше вкрасти вибори у старомодному ліберальному суспільстві XIX століття з обмеженішим виборчим правом: відносно мала кількість залучених виборців значно більше переймалися б результатами. Треба розуміти, що ми сплачуємо ціну за масовізацію нашого лібералізму. Це не означає, що слід повернутися до обмеженого виборчого права, двох типів виборців чи як там — ну, до обізнаних і необізнаних. Але це означає, що слід усвідомлювати: демократія не розв’язує проблеми невільних суспільств.

Може, демократія краще придалася б у песимістичнішому столітті? Тому що, гадаю, найкраще відстоювати її як спосіб запобігти гіршим системам, представляти її як масову політику, як гарантію, що людей не обманюватимуть щоразу в той самий спосіб.

Є якась частка правди в афоризмі Черчилля про те, що демократія — найгірша із систем, за винятком усіх решта. Демократія — найкращий короткотерміновий захист проти недемократичних альтернатив, але вона не захищає від власних генетичних вад. Греки знали, що демократія навряд чи піддасться чарам тоталітаризму, авторитаризму чи олігархії, набагато ймовірніше вона поляже жертвою зіпсованої версії себе самої.

Демократичні системи зогнивають доволі швидко: вони розкладаються мовно або, якщо хочеш, риторично — про це й ідеться Орвеллові, коли він говорить про мову. Вони зогнивають, тому що більшості людей немає до них діла. Зауваж, у Європейському Союзі, де на перших парламентських виборах 1979 року середня явка перевищила 62%, нинішній показник участі у виборах не сягає навіть 30%, хоча Європейський парламент тепер має більше ваги й повноважень. Давно відомо, що це складне завдання — підтримувати добровільне зацікавлення у справі вибору тих, хто тобою правитиме. А інтелектуали, як і всі хороші журналісти, яких лише можна знайти, нам для того й потрібні, щоб заповнити дедалі більший розрив між двома складниками демократії — владою і підвладними.

Ще є афоризм Геббельса: мовляв, у будь-якій системі варто лише назватися жертвою та розпочати війну — і залучиш більшість людей на свій бік. У цьому значно більше правди, ніж нам хотілося б. Що приводить до висновку — як на мене, доволі очевидного: якщо хочеш відстоювати демократію, мусиш визнати, що ведення війн за кордоном — значний чинник її спотворення. Це від початку становило проблему, і з часів Луї Бонапарта...

Невипадково Маркс зосередився на Луї Бонапарті як на прикладі того, що демагогія здатна перетворити вільні вибори на невільні суспільства. І обернув на свою користь, стверджуючи, що це наслідок існування конкретного електорату — доіндустріального. Але, на жаль, ми бачили, що постіндустріальні електорати не менш вразливі. Якісь кілька років тому Майкл Манделбаум та інші писали книжки про те, як демократичні країни ніколи не затівають воєн, а світ, повний демократій, буде безпечним світом!

Війна в Іраку засвідчила протилежне: демократія, а особливо озброєна демократія, дуже легко втягується у війну — якщо їй розповідати байки, що відповідають її уявленню про себе. Їй не можна сказати: ми йдемо на загарбницьку війну. Це суперечить її самозапевнянням, що вона чинить правильно. Але скажи їй, що вона йде робити для інших речі, які колись пощастило зробити для себе, що вона захищається від авторитарних суспільств, які намірилися знищити самі цінності, котрі роблять її демократичною: тоді вона охоче мобілізується на недемократичні завдання, зокрема на незаконну агресивну війну. Якщо демократія на таке здатна, її мало що відрізняє — знову Ґеббельс — від диктатури: хіба що самовиправдальний наратив свободи. Цей наратив усе ще цінний, але арґумент із нього слабенький. Він заледве дотягує до визначення Черчилля, не більше.

Я налаштований оптимістичніше. Я не вважаю, що уряд, який втягнув Сполучені Штати в ту війну, був демократично обраним урядом. Звідси випливають усі очікувані наслідки. Тобто: коли вже ти прийшов до влади недемократичним шляхом, то починаєш думати, як би це повторити. Війна фактично стала способом обратися вдруге. Без війни Буш не витримав би конкуренції на наступних виборах. У 2004 році республіканці просто не мали інших козирів.

Спершу шахруєш, потім воюєш, потім кажеш, що війна означає нелегітимність другої сторони. Я справді вважаю, що між демократією і веденням війн є зв’язок, і лакмусовим папірцем ситуації у країні може бути питання, адресоване собі: ми зараз ведемо незаконну загарбницьку війну? Якщо відповідь ствердна, є ймовірність, що із твоїми демократичними інституціями щось не так.

Демократія — ані необхідна, ані достатня