Читати книгу - "Дім, в якому…"

з кишені камінчик. Помітно заважає рушник, що ялозить по голові, але все-таки я примудряюся його роздивитися. Він довгастий і блакитний, кольором і формою жахливо на щось подібний, ось тільки на що? Кручу його так і сяк, намагаюся вгадати.

Македонський загортає мене в халат і ховає під ковдру. Закутуюся, запорпуюся якомога глибше й думаю далі. Камінчик нагрівається у мене в руці.

Ми засинаємо разом, і сон, який мені сниться, — це сон про нього та про те, що він нагадує.

Прокидаюся під тихі гітарні перебори. Темно, тільки червоний китайський ліхтарик зовсім низько над ліжком, але він майже не дає світла. Дивлюся на нього довго, і мене ніби погойдує разом з ним.

Десь поруч голос Сфінкса співає про чорну шину вантажівки, в якій — кружальце іржавої трави... За стіною дивний шум. Щось на кшталт забави. Стягую з себе ковдру й сідаю. Невже я проґавив вечерю? Такого давно не траплялося.

На ґрунтовій дорозі.

Сонячне світло з пилом...

Пісня Сфінкса жахливо знайома. Над грифом гітари гойдається голова Стервожера. І, здається, ноги Валета звисають зі спинки ліжка. Його праву ні з чим неможливо сплутати...

— Прокинувся? — шепоче Горбач у мене над вухом. — Ти, бува, не захворів? Щоб ти та проґавив вечерю...

— Якщо й захворів, то не випадково. А що це за шум за стіною?

— Святкують прийняття Нового Закону. Забув? Ми теж у якомусь сенсі святкуємо. Старою компанією.

Я згадую. І ще — свій сон. Камінчик у мене в жмені зовсім мокрий. Тепер я знаю, на що він подібний, і це дуже дивно.

Ні слова! Ні слова!

За мене говорять мухи,

І щось довигадує вітер...

Найголовніше зараз — мій сон. Який потрібно здійснити. Так мені здається. Тьмяне, рожевувате світло ліхтарика. У ньому, наче відламки, тарілки з бутербродами. Дзеленькання склянок, у них погойдується чорне вино. Стара компанія: Стервожер, Валет, Слон і Красуня. Рука сама тягнеться за гармошкою — і сама сахається. Не до того. Треба не забути... Хапаю найближчий бутерброд і їм.

Бреду назад у самотню хатинку...

Горбач ніжно дме у флейту. Розгойдуючись, штовхає мене. Позаду хтось обурливо голосно плямкає.

Після двох тижнів самотності...

Гітару передають Валетові, й він вибухає серією сумних акордів. Бутерброд закінчується, і відразу за ним — наступний.

— Худенький, червонолиций, веснянкуватий хлопчисько світ покинув на п’ять хвилин, — повідомляє нас Стервожер хрипкуватим тенором, — заглядаючи у стаканчик з морозивом...

Крізь «Скелясті гори» проривається гамір веселощів з інших спалень. На голос підповзаю до Стервожера.

— Слухай, ти не міг би позичити мені свою драбину? Це дуже важливо. Тільки не питай мене, для чого, якщо не важко.

Рожевий від ліхтаря, як і всі навколо, він нагинається до мене й дихає вином:

— Які проблеми? Звичайно. Вона твоя — на скільки захочеш.

Стервожер шепочеться з кимось, кого мені не видно, потім знов повертається до мене:

— Поїдь із Красунею. Він скаже хлопчикам, її тобі винесуть.

— Дякую. Я його покличу, коли буду зовсім готовий.

Переповзаю над бутербродами, ногами й пляшками — й ось я на підлозі, а камінчик у мене в кишені, й не терпиться дізнатися, чи встигну я зробити те, що задумав, перш ніж буде вимкнено світло. Усім весело — прикро їх залишати, але треба квапитися. Перевдягаюся в найтепліше, що тільки вдалося знайти. Те, що мені треба, — в тамбурі, в коробках під вішаками. Світло погане, але після ліхтарика воно здається яскравим. Виймаю з коробки ганчірки та закам’янілі кеди — одну нікчемну річ за іншою. Зі спальні долинають гітарні перверзії Валета й подробиці всяких пісень, і я хвилююся та нервую, поки не знаходжу те, що шукав: пензлики й банку білої фарби з прилиплими до неї ганчірками. Беру їх, а ще — купу всякого дріб’язку, який може стати в нагоді, кличу Красуню та їду з ним у коридор.

Він заходить у третю, я чекаю його біля дверей. У Гнізді тихо, хоча в інших спальнях — брязкіт і завивання. У вестибюлі скачуть стрепехаті тіні танцюристів. Серед них, мабуть, є і наш Лері.

На мені найтепліша жилетка, але все одно холодно. У руках — банка з фарбою, ціла в патьоках, а решту — шкребок, ніж і пензлики — я намагаюся порозпихати по кишенях, де заважають якісь залишки жертя, тож я витрушую їх на радість щурам, яким пощастить сьогодні тут пробігти.

Із третьої витикається Гупі.

— Егей, — гукає він. — Куди ставити драбину?

Я показую, куди саме. Виносять драбину. Гупі чмихає та грюкоче, а Красуня весь час наштовхується на полудрабки — більше заважає, ніж допомагає. Позіхаючи, за ними вилазить Фікус у піжамі.

— Чортові Логи повіялися відзначати всіляку дурню, — ремствує він. — А куди нам з нашим здоров’ям двигати такі тягарі?

— Наказ Тата Стервожера — це наказ, — каже йому Дорогенький, який теж у піжамі та з підозрілою пляшкою під пахвою.

— Сьорбнемо за Новий Закон? — пропонує він, під’їжджаючи. — Усі так радіють, гріх не порадіти разом із ними.

Поки встановлюють драбину, ми п’ємо якусь саморобну погань, особисто ним сотворену.

— А тепер підсадіть мене, — кажу я.

Подивитися, як мене підсаджують, виходять ще двоє, і Пухир переживає, що я впаду, а Ангел — що мене знудить на драбину Стервожера. На самому верху видно, яка брудна стеля та скільки всюди павутини. Стіна теж брудна й темна. Утеплююся, підстеливши під себе плед Дорогенького. Місця так мало, що банку доводиться тримати на колінах, і трохи страшно від того, що можна загриміти з такої висоти вниз, перераховуючи щаблини.

Я тихо зітхаю та, махнувши Птахам, які стовпилися внизу, починаю малювати. Як я і думав, їм скоро набридає мерзнути, витріщаючись на мої не надто помітні знизу карлючки, відтак вони розбрідаються один за одним. Від мерзенної фігні, яку Дорогенький чомусь охрестив текілою, паморочиться голова. Я малюю дракона, який стоїть на задніх лапах. Дракон виходить дивний: він трохи нагадує коня, а трохи — собаку. У більш зручному місці вдалося б, мабуть, краще, але тут і так зійде. Малюю ікла та гострі кігті на передніх лапах. Кігті — важлива деталь. Коли вже можна здогадатися, що переді мною дракон, відкриваю банку з фарбою й замальовую його білим.

Грудки, волосся та інша погань, яка давно-давно потонула в банці, — все це на моєму бідному драконові. Тремтячою рукою виводжу по його хребту білі зубці. Я і час, ми не дружимо, але здається, я таки встигаю, хоч радіти ще рано.

Не чекаючи, поки дракон підсохне, виймаю з кишені складаний ніж і починаю виколупувати дірку ока.

Пекельна робота. Коли дірка вже майже готова, банка з фарбою зісковзує з колін і летить додолу. Грюкіт. Якийсь час вона котиться по підлозі, поки не застрягає десь, а я все ще ви­длубую око. Дірка вже досить глибока. Пробую її пальцем. Залишилися лілії. На своєму напівсирому драконі я продряпую їх кінчиком ножа — ці криві геральдичні лілії — де тільки можна, а коли закінчую, дракон — уже не просто дракон, а Лорд, адже лілія — це Лорд, якщо хочеш намалювати його швидко, і щоби всім було зрозуміло.

Ставлю свій підпис.

Коли вимикається світло, я вже майже закінчив; шукаю в кишені заповітний камінчик кольору Лордових очей. Дракон, стіна і я сам — усе зникає в пітьмі. Це не страшно. Виймаю