Читати книгу - "Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко"

Трохи помовчали, подулися й почали розмову.  Розставляли усі крапки над тою злощасною «і».  Бо над великою «І» крапка не ставиться, а над малою треба малювати. Усе просто! У нас з Ромою- складно. Було. Ця ніч усе пояснила. Частково, правда.

Спочатку ми ніяк не йшли на компроміс. Ромич, як дятел, заладив: «Що хочу, те й робитиму, ти мені не указ!», я гнув своє: «Указ! Я – тато! Що скажу – те й буде!» Далі я згадав, що узяв із собою стресорозганяючу речовину – коньячок. Випили, закусили, дискусія пішла більш жвавіше. Ромич мені нагадав, як мою кровиночку ледве не потягли в Емірати і, судячи з усього, дикий мавр Саїд досі від цієї ідеї не відмовився, грунт прощупує.  Зараза –дружбан  настрахав мене так, що заради експерименту я погодився, що ідея із  шлюбом – не дурнувата виходка, а крайня необхідність. По-перше, ніхто  Ніну жінкою більш делікатно не зробить, ніж Ромич, бо він з нею, як із скарбом носиться. Ромич любити Нінку до скону точно буде, а от вона – то вже питання. Я Ромича попередив – знає, що творить і як ризикує.

—    Я так зрозумів, що ти її у спокої не залишиш? Одружуйся, хай тебе чорт ухопить. Сподіваюсь, Нінка награється у дружину й допетрає, що їй старий пердун сивий не потрібен. Але поклянись, що дитину ти їй не раніше, ніж через два роки забацаєш!

—    Ото вже воля Бога, Сєрий! – перевів стрілки, лис яхидно-хитрий.

—    Ми з тобою мужики й знаємо, що Бог Богом,  але й ми щось могьом. Той же Бог нам причандали не просто так приліпив, ага? - і показав на орган, який відповідальний за процес розмноження.  

—    Складний ти  мужик, Серьога. Я тобі умови ставив, коли ти після великого трауру одружився із Свєтою? А репетував, що ніколи ні з якою  бабою під Мендельсона танцювати не будеш! В монастир навіть збирався, пам’ятаєш, як я тебе витягував з собору? Ти ж в батюшки мітив уже. Горланив, що сенс життя втрачено… З’явилася Світлана – сенс відкопав на городі?

—    То інше. Мені скільки? Свєтці скільки? У нас пізня міцна любов. А Ніні всього вісімнадцять рочків… Куди їй те заміж? Куди їй ту дитину?  Вона ж вчиться. Ти забув?

—    Ні, не забув. Нехай собі вчиться. Скільки жінок вагітніють, переводяться на заочне беруть академку…. Ну не кінець же світу!  А взагалі, що ми ділимо шкуру невбитого бізона?  Твоя донька поки що навіть незаймана, чого тебе колошматить, як наріка без дози?

—    Бо мене хвилює доля моєї дитини! У мене вона єдина! Поки що… Шо, правда, незаймана?  - ото якось важко вірилося.

—     Сильно не либся. Ми вчора розписалися. Тепер вона мені дружина. Ти оце приперся, обламав першу шлюбну ніч, між іншим…

—    Да ладно? На понт береш? Хто вас міг розписати?

—    Наша однокласниця Інга, яка, до речі, й тебе розписувала. Подзвони, попитай, якщо свербить.

—    Покажи свідоцтво! – поки не побачив документ, думав побрехеньки розводить, як страуса у пустелі дурить.

—    Цілковита правда, Сєрий.  А що, Коля не доповів? – і свідоцтво під носа- тиць, милуйся!

—    Ти й про Колю знаєш? – не на жарт офігіваю.

—    Так, я в курсі твого шпигуна Колі.  Він вже тиждень працює на два фронти. Докладає тобі не все. Те, що я дозволяю, - від такої нахабності шию йому хочеться скрутити.

—    Падлюка! Ромич, я від тебе такого не чекав! А доця зовсім розчарувала. Таємно одружилася.  І мене не покликала на розпис…

—    Тебе поклич – усе споганиш. Сєрий прийми її вибір і угомонись!

—    Друг називається? Так навіть вороги не роблять!

—     А як ти вчинив? Кум, блін, називається. Шпигуна приставив, жучків у спальні натикав…. Це ж не життя, а реаліті-шоу якесь. Ми з твоєю донькою, як ідіоти, лише в офісі мали можливість побути разом. Мої співробітники вважають, що мінімум – дурнуваті, а по ознакам - збоченці.

—    Не далекі від істини. Дитину звабив - збоченець! – для мене Ніна завжди буде маленькою дівчинкою.

—    Дозволь нагадаю, їй вже вісімнадцять є. Повнолітня! Законодавчо нічого кримінального не вчинив. Просто люблю, маю право!

—     А чисто по людськи – інцестом пахне. Рома, ти їй – батько, хрещений, правда. Я радився з попом – це неприйнятно! Тебе від церкви відлучити за таке мають!

—    Я до церкви особливо й не прилучався. Ти радився з попом, а я радився з Ніною. Повір, вона щаслива. А всі попи мені до сра**! Можеш так і передати твоїм радникам!

Так, з однією доцею розібралися, вона своє життя зв’язала з атеїстом, на думку батька начхала однозначно. Тепер треба було вирішувати проблему другої.

—    Ром, тут одне мажореня доцю мою нову образило. Треба порядок навести…

—    Наведем. Пресонуть його чи родаків? – дев’яності давно минули, а Рома все ті методи  культивує.

—    Сватів заслати. Якісно, щоб не змогли відмовитися.

—    Таню заміж виштовхати хочеш?  І кому таке щастя?

—    Сам ще не знаю. Кажу ж, мажореня. По ходу  з’їздимо, познайомимося. А то самому в падло.

 Отак під коньячок, вирішуючи долю Тетяни,  ми поснули. Прокинувся я від стукотіння у двері. Спочатку роздряпав очі, згадав, чого я опинився у номері для молодят, заваленому білими трояндами на ліжку разом з Ромичем. Посміхнувся. У дверях стояв молодий юнак- офіціант, на бейджику якого було написано «Олександр». Він завіз тацю з фруктами й пляшку шампанського. Побачивши на ліжку Ромича, скривився.

—    Ромео, прокидайся, тут шампусік притарабанив Саньок. Це ти збирався святкувати початок свого сімейного життя? Зараз пляшечка дуже доречна, -  я тицьнув спантеличеному Олександру  щедрі чайові й пацан зник.

—    Вітаю, через тебе нас прийняли за гоміків. Іди проси пробачення у  Ніни! – сповзаючи з так і не розстеленого ліжка,  вирішив покомандувати Ромич.

Через пів години  Ромич двинув на свій семінар, а ми з Ніною – погуляти по Львову. Красиве ж місто. Та й спілкувався  з донькою  давно.  Ніщо так не прикрашає чоловіка, як  гарна донька, що йде поруч.  Навіть якщо вона страшенно  ображена  й щохвилини розповідає, що  я дикун і вона співчуває Світлані Леонідівні: