Читати книгу - "Пробуджені фурії"

«як хочеш, я однаково б тобі не повірила». — То що трапилося з Сахіловською, поки тебе не було, що ти погнав різати жерців?

— Північний рукав Міллспортського архіпелагу. Не можеш здогадатися?

— Вони навернулися до віри?

— Це він обернувся, падло таке. Її просто потягло за ним.

— Справді? Вона дійсно стала невільною жертвою?

— Вірджиніє, вона там була в рабстві! — я зупинив себе. Парасолька трохи притишила мій голос і жар, але не в усіх напрямках. За іншими столиками повертали голови. Я обминув нарослу гору люті й намацав трохи посланської нейтральності. Мій голос зазвучав сухо. — Уряди змінюються так само, як люди. Через кілька років, як вона поїхала на Північний рукав, з тамтешніх проектів забрали фінансування, видавши нову антиінженерну етику, щоб виправдати порізані бюджети. Не втручатися в природний баланс планетарних біосистем. Дати зрушенню Мікуні самому знайти рівновагу — це кращий, мудріший шлях. І дешевший теж. Вона мусила виплачувати ще сім років, і то з платнею біокодера-консультанта, яку вона отримувала раніше. Більшість сіл трималася над рівнем бідності тільки завдяки проекту «Мікуні». Срака його знає, що там сталося, коли їм зненацька довелося знову зводити кінці з кінцями, живучи з прибережної риболовлі.

— Вона могла поїхати звідти.

— У них з’явилася дитина, ясно? — Пауза. Дихай. Подивися на море. Прикрути гучність. — У них з’явилася донька, їй було кілька років. І раптом грошей не стало. А вони обоє вродилися на Північному рукаві, і це одна з причин, як її ім’я взагалі опинилося в списку на дострокове звільнення. Не знаю, може, вони вирішили, що якось та проживуть. З того, що я чув, перш ніж остаточно перекритися, фінансування «Мікуні» кілька разів то пересихало, то знову текло. Може, вони сподівалися на наступну переміну.

Відаура кивнула.

— А тоді винирнуло Нове Одкровення.

— Точно. Класична тенденція бідності, люди хапаються за будь-що. І коли вибір стоїть між релігією і революцією, уряд радо дозволяє жерцям узятися за своє. Всі ті села й без того були осередком старої віри. Аскетичне життя, жорсткий соціальний порядок, домінування чоловіків. Щось на штиб драної Шарії. Тільки й знадобилося, щоб економічний провал збігся з появою вояків Нового Одкровення.

— То що трапилося? Вона засмутила якогось поважного дядька?

— Ні. Річ була не в ній, а в доньці. Нещасний випадок на риболовлі. Вона загинула. Тобто, пам’ять не пропала. — Лють знову почала наростати й застигати в голові крижаними спалахами. — Але ж, звісно, їм перечохлятися не можна.

Фінальна іронія. Марсіяни, що колись були напастю для старих земних релігій, коли звістка про їхню долюдську, віком у мільйон років міжзоряну цивілізацію розколола на шматки розуміння людської раси про її місце в загальній картині. А тепер Нове Одкровення експлуатує їх як ангелів, буцім вони перші й крилаті Божі творіння. І в кількох муміфікованих тілах, що від них залишилися, не знайшли жодного сліду чого-небудь, схожого на кортикальну пам’ять. Для свідомості, що з головою занурена у психоз віри, висновок був неминучий. Перечохлення було злом, що зросло з чорного серця людської науки. Схибленим шляхом до посмертного життя у світлі й присутності божества. Наругою.

Я дивився в море. Слова падали з моїх губ, як попіл.

— Вона намагалася втекти. Сама. Йозефа вже довбонула в голову віра, і він не схотів їй допомагати. Тож вона сама взяла тіло доньки й викрала глісер. Подалася на схід уздовж берега, шукаючи протоки, якою можна було би пробитися на південь, до Міллспорта. Її вистежили й притягнули назад. Йозеф допомагав. Її повели до стільця покари, який жерці встановили в центрі села, і змусили дивитися, як вони вирізають пам’ять з хребта її доньки й забирають його геть. А тоді вони зробили те саме з нею. Поки вона була притомна. Щоб їй краще усвідомити власне спасіння.

Я ковтнув. Було боляче. Навколо нас наринала, розхлюпувалася й котилася геть юрба туристів, схожа на барвисту припливну хвилю ідіотів, якою вона й була.

— Після того вони всім селом святкували звільнення власних душ. Доктрина Нового Одкровення каже, що кортикальну пам’ять треба переплавити, щоб вигнати з неї демона. Але на Північному рукаві є ще й місцеві забобони. Вони вивозять пам’яті в двомісному човні, помістивши їх у запаяний протисонарний пластик. Тоді пливуть за п’ятдесят чи скільки кілометрів од берега і десь по дорозі жрець за ритуалом кидає пам’яті за борт. Йому невідомий їхній курс, а керманичеві заборонено знати, коли саме викидалися пам’яті.

— Схоже, така схема легко корумпується.

— Можливо. Але не в цьому випадку. Я катував їх обох до смерті, і вони нічого не змогли розповісти. Я мав би кращі шанси знайти Сарину пам’ять, якби її привалило драним рифом Хірата.

Я відчув на собі її погляд і розвернувся до нього обличчям.

— То ти був там, — пробурмотіла вона.

Я кивнув.

— Два роки тому. Хотів розшукати її після того, як повернувся з Латімера. Натомість я побачив Йозефа, що пускав соплі над її могилою. Він розповів мені всю історію. — Моє обличчя сіпнулося від спогаду. — Врешті, він видав імена керманича і служителя, тож їх я вистежив наступними. Як я вже сказав, вони не розповіли нічого корисного.

— А тоді?

— А тоді я повернувся до села й убив решту.

Вона легенько похитала головою.

— Решту кого?

— Решту села. Кожного гімнюка, котрого я знаходив і котрий був дорослим у день її смерті. Я знайшов у Міллспорті інфощура, щоб прогнав мені записи про населення, імена й обличчя. Усіх, хто міг підняти палець на її захист, але не підняв. Я взяв той список, повернувся до них і всіх вирізав. — Я глянув на руки. — І ще кількох, що стали на заваді.

Вона дивилася так, ніби не знала мене. Я дратівливо махнув рукою.

— Ой, та годі, Вірджиніє. Ми обоє чворили й гірше на стількох планетах, що я їх усі й не пам’ятаю.

— У тебе посланська пам’ять, — заніміло промовила вона.

Я знову махнув рукою.

— Образно кажучи. На сімнадцятьох планетах і п’ятьох супутниках. І на тому штучному поселенні в Області Невського. І…

— Ти забрав їхні пам’яті?

— Йозефа й жерців, так.

— І знищив їх?

— Нащо б я їх нищив? Вони саме цього б і хотіли. Посмертного забуття. Щоб не повертатися. — Я повагався. Але тепер зупинятися було вже даремно. І якщо не довірятися Відаурі, то тоді вже й нема кому. Я прочистив горло й тицьнув пальцем на північ. — Отам, у Трав’яному Обширі, в мене серед гайдуків є друг. Серед інших ділових ініціатив, він розводить болотяних пантер для боїв у ямах. Іноді, якщо