Читати книгу - "Пробуджені фурії"

вони годящі, він вживлює їм кортикальну пам’ять. Таким чином він може завантажити поранених переможців у свіжі чохли й змінити шанси.

— Здається, я знаю, до чого йде.

— Точно. За певну платню він бере в мене пам’яті й завантажує їхніх жителів у тіла якихось близьких до пенсії пантер. Ми даємо їм трохи часу зжитися з цим, а тоді вкидаємо у ями нижчого рангу й дивимося, що з того виходить. Цей друг заробляє непогані гроші на матчах, в яких б’ються люди, яких завантажили в тіла пантер. Скидається на те, що навколо таких боїв у певних колах сформувалася якась хвора на голову субкультура. — Я перехилив банку з кавою і оглянув гущу на дні. — Мені здається, що зараз вони вже геть навіжені. Навряд чи воно дуже весело бути замкненим в голові чогось настільки чужого, не кажучи вже про те, що треба до останнього кігтя й зуба битися за своє життя у болоті на дні ями. Навряд чи в них ще залишилися свідомі людські думки.

Відаура дивилася на свої коліна.

— Он що ти собі розповідаєш?

— Ні, це просто теорія, — я знизав плечима. — Можливо, я помиляюся. Може, в них залишилися свідомі думки або й більшість свідомості. Можливо, в ясніші моменти вони думають, що потрапили до пекла. Мені підходять обидва варіанти.

— Як ти це оплачуєш? — прошепотіла вона.

Я відшукав десь зубасту посмішку й натягнув її на обличчя.

— Ну, всупереч народному переконанню, дещо з подій на Санкції-IV принесло мені неабияке добро. Фінансів мені вистачає.

Вона підвела погляд, обличчя напружилося й стало сердите.

— Ти ще й заробив на Санкції-IV?

— Я все заслужив, — тихо сказав я.

Вона придушила злість, і її риси трохи розрівнялися, але голос все одно бринів.

— І тих запасів вистачить?

— На що?

— Ну, — насупилася вона. — Щоб закінчити цю вендету. Ти вистежуєш жерців із того села, але…

— Ні, то було минулого року. Вони скоро закінчилися, їх було не дуже багато. Зараз я вистежую тих, хто входив до Високого Духівництва, коли її вбили. Тих, що написали правила, за якими її стратили. Тут справа довша, їх багато, і вони вищі рангом. Краще захищені.

— Але ти не збираєшся зупинятись?

Я похитав головою.

— Я збираюся не зупинятися, Вірджиніє. Вони ж мені її не повернуть? То чого ж я мав би зупинятися?

Розділ двадцять сьомий

Не знаю, скільки Вірджинія розповіла решті, коли ми повернулися до прискореної віртуальності. Я залишався в картографічному конструкті, а решта перейшла до відділення з готельною конференц-залою, про яку мені настирливо думалося, що вона десь на горішньому поверсі. Не знаю, що вона їм сказала, і мене це не надто турбувало. Здебільшого я відчував полегкість від того, що просто розкрив комусь усю історію.

Що тепер знав її не сам.

Звісно, декому, наприклад, Плексу чи Ісі, були відомі якісь уривки, а Радул Шегешвар знав трохи більше. Але Нове Одкровення від самого початку не розкривало загалу, що я з ними робив. Їм не хотілося поганої слави чи втручання невірних сил на зразок Перших родин. Смерті видавалися за нещасні випадки, пограбування монастирів, що вийшли з-під контролю, дріб’язкові вуличні пограбування, що погано закінчилися. Тим часом через Ісу дійшли чутки, що з веління Духівництва на мене були розміщені приватні замовлення. В жерцевому осередку малося й бойове крило, але в них, вочевидь, не дуже вірилося, бо хтось визнав за доцільне підрядити також кілька міллспортських найманих тиховбивць. Одного вечора в невеликому містечку на Шафрановому архіпелазі я підпустив одного з них досить близько, щоб перевірити калібр цієї найманої підмоги. Не казна-що.

Не знаю, скільки Вірджинія Відаура розповіла колегам-серферам, але сама присутність жерця в Кем-Пойнті свідчила, що нам не можна вертатися з нападу на Рильські Скелі й залишатися на Смузі. Якщо Нове Одкровення змогло вистежити мене аж сюди, інші можуть бути ще компетентніші.

Пляж Вчира як притулок пропав для нас.

Марі Адо озвучила те, що, певно, було загальним настроєм.

— Це ти все пересрав, притягнувши своє краб’яче лайно в нашу гавань. Тож ти й знайдеш, як це розв’язати.

І я знайшов.

Одне з прописних посланських умінь — працювати з тим, що є під рукою. Я оглянув найближче оточення, згадав про все, де міг на щось вплинути й миттєво побачив рішення. Особисте лайно зашкодило нам, тож особисте лайно й витягне нас із багна, не кажучи вже про те, що побічно вирішиться ще одна моя персональна проблема. Іронія ситуації аж сліпила мене своєю усмішкою.

Але мій план сподобався не всім. Наприклад, Адо.

— Довіритися драним гайдукам? — за цими словами вчувалася зневага добре вихованої жительки Міллспорта. — Ні. Дякую красно.

Сьєрра Трес звела брову.

— Ми використовували їх раніше, Марі.

— Це ти використовувала їх раніше. Я до таких покидьків і близько не підходжу. До того ж цього ти не знаєш.

— Не його, але про нього. Мала справу з тими, хто мав справу з ним, і з того, що я чула, він людина слова. Але я можу перевірити його. Кажеш, він тобі винен, Ковачу?

— Дуже.

Вона знизала плечима.

— Тоді цього має бути досить.

— Ох, та заради сраки, Сьєрро. Не можна…

— Шегешвар надійний, — урвав я. — Він серйозно ставиться до боргів з обох боків справи. Тут тільки й треба, що грошей. Якщо вони у вас є.

Кої зиркнув на Бразила, а той кивнув.

— Так, — мовив він. — Ми доволі легко можемо їх дістати.

— Ох, вітаємо з драним днем народження, Ковачу!

Вірджинія пришпилила Адо поглядом.

— Чого б тобі не взяти, та не стулити пельку, Марі? Це не твої гроші. Твої, як я розумію, безпечно лежать у Міллспортському торговому банку?

— А це що має знач…

— Досить, — сказав Кої, і всі позатикалися. Сьєрра Трес пішла дзвонити комусь із кімнати далі по коридору, а решта повернулася до картографічного конструкта. У прискореному віртуальному середовищі Трес не було решту дня — еквівалент приблизно десяти хвилин у реальному часі зовнішнього світу. В конструкті можна використати різницю в часі, щоб робити по три чи чотири одночасні дзвінки, перемикаючись від одного до іншого через хвилинні проміжки, котрі дають тобі секундні паузи на іншому кінці дроту. Повернувшись, Трес отримала достатньо інформації про Шегешвара, щоб підтвердити своє первісне враження. Він був гайдуком старої школи, принаймні у власних очах. Ми повернулися до готельної зали, і я набрав таємний код на телефоні без відео.

Лінія була паскудна. Шегешварів голос чувся крізь сильний фоновий шум, який почасти зумовлювався