Читати книгу - "З часів неволі. Сосновка-7, Левко Григорович Лук'яненко"

ув’язнення втратило ману тимчасового сну, а стало реальністю. Ілюзія розвіялася. Перед очима постала жорстока дійсність: ув’язнення — це не проміжок між минулим і майбутнім, а — таки життя. Одноманітне, безбарвне, холодне, голодне, без сім’ї, без крапельки душевного тепла. І постійна праця на ворожу державу. І він став втрачати оте гаряче бажання — жити.

Якось днями Арсенові приснився дивний сон. Ніби темне без жодної зірочки небо. І ця чорнота близько-близько перед очима. Середина її поволі біліє, ясніє, розширюється і зсередини цього ясного величного кола виринає обличчя Наталки. Немає тіла, навіть не видно її довгої коси. Обличчя. Якесь таке просвітлене, що наче від нього чи крізь нього звідкілясь іззаду, з якогось космічного безмежжя лине небесне всесильне Боже проміння. Обличчя привітне. Дивиться на нього і ніби не в його лице, а йому всередину, в саму душу. І її тепло полинуло в усе його тіло. І ніби між ними хоче утворитися якийсь магічний зв’язок, проте не може, бо для цього треба більше зблизитися. Вона ніби рухається йому назустріч, а він не здужає й кроку ступити до неї і стоїть, мов укопаний. Досі вона не мовила ні слова. Лише душі говорили. Потім каже: “Йди до мене. Я так чекаю на тебе!” І ясне обличчя в світлому колі почало повільно відступати і звужуватися, доки зовсім не відійшло і не сховалося за суцільною темрявою.

У словах її була якась така велика енергія, що прокинувся. В бараці було темно, хоч в око стрель. А перед його зором довго стояло усміхнене Наталчине любе обличчя і дзвеніли у вухах її слова. Поступово воно втрачало чіткі обриси, а натомість виникала картина похорону в селі і тих кількох попередніх зустрічей, в яких спалахнуло їхнє кохання і розгорялося з такою яскравою силою аж до раптової смерти.

Після цього сну Арсен відчув над собою якусь могутню силу, що штовхала його до потойбіччя, і став пручатися. Відчув, що не хоче залишатися на самоті й почав шукати частіших зустрічей з людьми.

Hi, не просто з в’язнями. Їх багато і вони всюди. Від них хочеться кудись подітися, сховатися від їхніх очей. Шукав зустрічей з особами, в душах яких знаходив розуміння і співчуття. Один з них — Степан Кравчук. Власне, він був найближчий. Мав цей чоловік дуже добру душу, умів уважно слухати іншого і близько до серця брати його горе. З ним легшало на серці. Степан ніколи не використає проти тебе інтимне, яке йому довіриш. Він, бувало, жартував і кепкував над собою і над іншими, але без зла і без приниження іншої людини. У нього не було жодного бажання… та що там бажання! Просто не вмів дошкуляти іншому. Біля нього відчуваєте, що лине добра енергія, хочеться бути поруч. Тож Арсен і зачастив до Кравчука. Небагато за весь період ув’язнення Арсен зустрічав людей, з якими міг говорити так щиро, як зі Степаном Кравчуком. І той відповідав взаємністю. Обоє мали ще одну особливість, що зближувала як спільна таємниця: обидва були незаймані. Їм незручно було признаватися в цьому перед іншими в’язнями, бо вже давно досягнули того віку, коли годилося б мати дітей і готувати їх до школи, а вони ще не й пізнали справжнього щастя кохання. Між собою про це говорили вільно.

У час підпільної боротьби керівництво ОУН та командири УПА суворо забороняли випадкові статеві взаємини, бо жінок легкої поведінки чекісти використовували в боротьбі проти підпілля. Їх закидали до повстанців, як розвідниць, їхніми руками, бувало, підсипали до їжі хімічні речовини, що паралізували руки і ноги, щоб захопити живими в полон, таких жінок часом зумисне заражали венеричними хворобами, аби ті передавали їх повстанцям. Венерично заражений повстанець не признавався бойовим друзям, крутився, вертівся, мучився, нарешті, шукав спосіб відлучитися від бойових побратимів і шукати лікаря. На такі хвороби своїх лікарів практично не було, і він змушений був шукати серед офіційної державної медицини. Це, як правило, допомагало змусити повстанця до зради. Іноді повстанець, зрозумівши, що має венеричну хворобу, сам стрілявся. Через те, що стрілялось менше, а зраджувало більше, керівництво ОУН — УПА і дозволяло низовим провідникам і командирам розстрілювати хворих. Страту вирішував і здійснював рій чи боївка, в якій був повстанець.

Суворість національно-визвольної війни вимагала суворої дисципліни. І абсолютна більшість повстанців утримувалася від випадкових статевих взаємин. Через це багато молодих хлопців, парубків потрапляли до рук чекістів раніше, ніж устигли пізнати смак статевого акту. У час війни їхня стриманість була свідомою жертовністю задля успіху національно-визвольної боротьби. На тлі постійного ризику життям статева стриманість не здавалася помітною жертвою. Та минув час, боротьба ущухла, багато хто опинився в концтаборі, і колишня стриманість, і теперішня чоловіча недоторканість перетворилася в щось таке, чим жоден повстанець не хотів хвалитися. І Арсен шукав розради у Степановій моральній підтримці та ще кількох душевних в’язнів. Казав собі: звільнюся, знайду добру жінку й заживу нормальним життям.

Якось я, повечерявши, вийшов з їдальні й попростував до свого барака. Перед бараком мене наздоганяють Кравчук зі Склярем і пропонують прогулятися.

— Зараз покладу горнятко й ложку і вийду, — погодився.

— Якщо панство не проти, — почав Кравчук, — то я запропонував би стежку за лікарнею. Може, там тепер нікого немає і нам би ніхто не заважав.

— Левку, — звернувся Степан, — скоро Арсенові надійде термін на отримання пакунка з харчами, а надсилати нікому. Чи не зможеш написати своїм рідним, щоб надіслали?

— Звичайно, зможу, — відповів я.

— Я, власне кажучи, — мовив Арсен, — міг би оплатити пакунок. Біда тільки в тому, що влада не дозволяє в’язням переказувати гроші чужим людям.

— Нічого, — відповідаю, — якось родичі зберуться на вісім кілограмів добрих харчів. Коли це треба зробити? — питаю Арсена.

— З двадцятого числа наступного місяця.

— Гаразд. В цьому місяці я ще не скористався правом на лист і завтра напишу про це дружині або рідним.

— Власне оце, — каже Степан, — і хотів з’ясувати, а тепер, якщо ви не заперечуватимете, вас покину, бо маю зустрітися з литовцем Янаускасом.

Ми з Арсеном не стали утримувати Кравчука, і той пішов.

— Що б ви, Арсене, хотіли отримати в пакунку?

— Пане Левку, я не буду перебірливим, а по-друге, знаю, що зібрати вісім кілограмів сала, масла, меду — це вельми дорого. Для сільської сім’ї це означає відправити, либонь, весь запас сала. Мед загалом вельми дорогий.