Читати книгу - "Ти моє світло, Кеті Рід"

Пройшовши до вітрини, хлопці вибрали страви і стали у чергу до каси. Я не відводила очей – Макс притягував мене, наче магнітом. Коли я вже подумала, що він так і не подивиться в наш бік, його голова, нарешті, повернулася. Ми зустрілися поглядами.

Серце раптом збилося з ритму. Нічний сон-спогад сплив у пам’яті, поки я дивилася в холодні очі хлопця. Він же, не підозрюючи про мої думки, мовчки відвернувся.

Я нахмурилась. Коли він приїхав по мене до кантрі-клубу, здавалося, що між нами все налагоджується. Тоді чому він знову мене ігнорує?..

Хлопці сіли за окремий столик. Я свердлила їх напруженим поглядом, проте Макс більше в мій бік не повертався. Зате Ден помітив мене і помахав. Я кивнула на наш столик і підняла брови, мовчки питаючи, чому вони не сіли до нас. Ден на це лише скосив очі на друга і похитав головою. Засмучена, я відвернулася.

Всю гру я сиділа, мов на голках. Особливо, коли після першого ж голу від нашого нападника гравці обох команд зчепилися. Їх швидко розняли, однак моя тривога не згасала. Сіре похмуре небо теж не додавало настрою.

На мене Макс не дивився.

Я слідкувала за кожним його рухом. Помічала деяку втому і розслабленість. Він поводився на полі так, наче це було тренування, а не фінал турніру.

Коли оголосили перерву, я здалася і витягла блокнот і олівець. Дівчата поруч перезирнулися, але ніяк це не прокоментували.

– Ти поїдеш на вечірку до Дена? – спитала Ліза в Лери.

Я нашорошила вуха, але не підняла голову. Після нервового зриву і допомоги Макса натхнення повернулося, тож я знову малювала за найменшої нагоди.

– Ні, – сумно відповіла вона.

– Поїхали, – вмовляла Ліза. – Тобі треба відволіктися.

Лера промугикала щось, але більше розмову не підтримувала. Я ж задумалась, впившись поглядом у ескіз, що потроху вимальовувався на папері.

Другий тайм пройшов спокійніше. Коли Денис забив другий гол, трибуни вже святкували перемогу. Макс же досі лишався байдужим. Чи зосередженим? Важко було розгледіти з такої відстані.

Щойно закінчилася церемонія нагородження Вовків, студенти почали потроху розходитися. Ми з дівчатами теж встали, чекаючи, щоб дістатися до сходів, аж тут по трибунах пронеслася нова хвиля захоплення.

Разом з усім університетом і футболістами я спостерігала за власною сестрою, що вибігла на поле і поцілувала Дениса на очах усіх. А він, як не дивно, відповів їй тим самим.

Навіжена. Вона точно навіжена.

Що ж, тепер зрозуміло, де вона пропадала вечорами...

По дорозі додому я напросилася поїхати на вечірку до Дена разом із Лізою. Насправді ж, якби не необхідність поговорити з Максом, я б із задоволенням продовжила сидіти вдома або в студії.

Вечірки більше не приваблювали мене так, як раніше. Друзі завжди думали, що я просто любила відриватися. Насправді ж я намагалася втекти від самої себе. Але це лишилося в минулому, як і багато чого іншого.

Дорогою до заміського маєтку батьків Дениса, де він завжди проводив масштабні вечірки, я здебільшого мовчала. Нерви перед важливою розмовою давалися взнаки. Щойно ми вийшли з таксі, то потрапили у вир гучних звуків, світла, що мерехтіло всіма кольорами, та калейдоскопу облич – здебільшого, незнайомих.

Ліза, тримаючи марку світської левиці, одразу рушила до знайомих. Подруга часто наглядала за мною на вечірках, поки я добивалася, чого хотіла – глушила надлишок емоцій і самотність в алкоголі.

Не пишаюся цим, але вже як є.

Сьогодні ж, поки Ліза відволіклася, я одразу вирушила на пошуки Макса. Побувавши в усіх доступних приміщеннях будинку на першому поверсі, я вже збиралася перейти на другий, як мене схопили за руку.

– Не йди туди.

Я здивовано озирнулася. Ден стояв, спершись ліктями на перила, за які я трималася. Від його хмурого погляду мені стало не по собі. Обережно звільнивши зап’ястя, я поцікавилася:

– Чому?

– Просто... не треба, – зам’явся він.

Якого чорта? Що відбувається на другому поверсі?

Насупившись, я піднялася на сходинку вище, коли мене знову зупинив голос Дениса:

– Ксюшо, будь ласка. Не йди до нього.

Я відчула, як червоніють вуха, але все одно спитала:

– До кого?

Ден хмикнув, проте його очі лишилися серйозними.

– Не вдавай, що не розумієш. Ти знаєш, що ходиш по тонкому льоду?

Я гірко всміхнулась у відповідь.

– Я на ньому танцюю.

– Он як? – скинув брову Ден, не всміхнувшись у відповідь. – Він уже тріснув. Що ти будеш робити, якщо він зламається? Готова збирати його уламки? Чи взагалі не збираєшся цього робити?

Я завмерла, шокована. Слова друга гострими спицями пронизали серце.

– Що ти будеш робити, якщо Макс не витримає твоїх ігор? – продовжував Ден.

Моє підборіддя затремтіло, а на очі навернулися сльози. Менше за все я хотіла завдавати Максу болю. Але, судячи зі слів Дениса, для цього було вже запізно.