Читати книгу - "Якщо кров тече"

харкати й шморгати, поліз по хустину, але цього разу не встиг упіймати весь чих. Дуже соковитий чих. — Він же доглядав ту хатку, розумійш?

7

Через вісім кілометрів на північ від «Великого 90» асфальт закінчився. Ще через вісім кілометрів змащеної ґрунтівки Дрю дістався розвилки. Він повернув ліворуч, на грубий гравій, що гупав і дзенькав об днище «субурбана». То була Гімниста дорога, що не змінилася з часів дитинства Дрю, наскільки він міг судити. Двічі йому довелося сповільнюватися до трьох-чотирьох кілометрів на годину, щоб форсувати воду там, де дренажні труби справді позабивалися під час весняних паводків. Ще двічі він мусив зупинятися й прибирати з дороги повалені дерева. На щастя, берези, і то дуже легкі. Одна розламалася в його руках.

Він дістався дачі Калемів (покинута, забита дошками, під’їзну дорогу перегородив ланцюг), а тоді почав рахувати телефонні й електричні стовпи, як вони з Рікі робили дітьми. Кілька з них п’яно похилилися, котрий до дороги, а котрий від неї, але від дачі Калемів до зарослої під’їзної дороги їх і досі лишалося рівно шістдесят сім. Під’їзна дорога теж була перегороджена ланцюгом, а коло неї стояла табличка, яку Люсі зробила, ще коли діти були геть малі: «ШАЛЕ ЛАРСОН». За нею, як він знав, ще сімдесят стовпів, що доходили до дачі Феррінгтонів на березі озера Ейґелбему.

Після Феррінгтонів лежав чималий шмат неелектрифікованої дичавини, що тягнувся принаймні на сто п’ятдесят кілометрів по обидва боки від канадського кордону. Іноді вони з Рікі ходили подивитися на так званий Останній Стовп. Він їх певним чином заворожував. Поза тим місцем уже ніщо не могло розігнати ніч і тримати її на відстані. Дрю колись возив Стейсі й Брендона подивитися на Останній Стовп і помітив вираз обличчя, яким вони обмінялися, — з нього ясно читалося: «То й що?» Вони вважали, що електрика — не кажучи вже про вайфай — буває скрізь.

Він вибрався з «субурбана» й відімкнув ланцюг. Довелося з силою вставляти й теліпати ключем, перш ніж той нарешті крутнувся в замку. Треба було купити в крамниці якогось WD-40, але про все не згадаєш.

Під’їзна дорога тяглася майже пів кілометра, і весь цей шлях боки й дах «субурбана» обтирало гілками. Над головою тяглися дві лінії, телефонна й електрична. Він пам’ятав, що в старі часи вони були туго натяг­нуті, але тепер провисали на просіці електролінії «Північний Мейн», яка перетинала дорогу діагонально.

Він підійшов до будиночка. Той здавався закинутим, забутим. Без Білла Колсона не було кому освіжити полущену зелену фарбу, цинкований сталевий дах був усипаний сосновими голками й опалим листям, а супутникова тарілка на даху (чаша котрої теж повнилася листям і хвоєю) у цих лісах більше скидалася на жарт. Він задумався, чи платила його Люсія щомісяця ще й за тарілку, як платила за телефон. Коли так, то дарма витрачені гроші, бо він сумнівався, що тарілка досі працює. Також сумнівався, що «ДирекТВ» поверне їм чек із припискою: «Ой лишенько, ваша тарілка наклала в штани, тому повертаємо ваші платежі». Ґанок був пошкоджений негодою, але здавався досить стійким (хоча сліпо вірити в це не годилося). Дрю побачив вицвілий зелений брезент, під яким, як він здогадувався, мало лежати п’ять-шість кубів дров — можливо, останні дрова, які наносив у своєму житті Старий Білл.

Дрю виліз із машини й став біля «субурбана», поклавши долоню на теплий капот. Десь каркнула ворона. Їй здалеку відповіла інша. Окрім струмка Ґодфрі, що плескотів, біжучи до озера, то були єдині чутні звуки.

Дрю задумався, чи не припаркувався він на тому ж місці, де Білл Колсон був поставив власний повнопривідний і виніс собі мізки. Існувало ж таке народне пере­конання, мабуть, поширене в середньовічній Анг­лії: привиди самогубців мусять залишатися на місцях, де ті скінчили життя?

Він рушив до хатини, кажучи собі (дорікаючи собі), що начебто вже надто дорослий для вечірніх оповідок коло багаття, аж тут почув, як щось ломиться в його бік. З-поза ширми сосен між галявиною біля хатини і струмком постав не привид і не зомбі, а мале лосеня, що нетвердо стояло на своїх абсурдно довгих ногах. Воно зайшло аж до сараю з інструментами біля будинку, побачило його й спинилося. Вони глипали одне на одного. Дрю подумав, що лосі — хоч молоді, хоч дорослі — то одні з найбільш неймовірних і потворних Божих створінь, а про що думало лосеня — хтозна.

— Я не скривджу, друже, — тихо мовив Дрю, і лосеня наставило вуха.

Тоді знову почулося гупання й ламання гілок, тепер набагато гучніше, і з-за дерев виперлася матір лосеняти. На її шию впала гілка, і вона струсила її. Лосиця глипнула на Дрю, опустила голову й ударила копитом. Вуха загнулися назад і притислися до голови.

«Збирається напасти, — подумав Дрю. — Вона бачить у мені загрозу малому й збирається напасти».

Він подумав, чи не побігти до «субурбана», але здавалось — певно, так і було, — що той надто далеко. А коли він побіжить, хай і в інший бік від теляти, то все одно може спровокувати матір. Тож він просто стояв на місці, намагаючись транслювати заспокійливі думки в бік п’ятсоткілограмового створіння, що стояло не більш як за тридцять метрів: «Нема чого нервувати, мамцю, я безпечний».

Вона оцінювала його секунд п’ятнадцять, опустивши голову та стукаючи копитом об землю, але здалося, що довше. Тоді підійшла до теляти (не спускаючи очей із чужака) і стала між ним і Дрю. Знову глянула на нього, ніби обдумуючи наступний крок. Дрю стояв нерухомо. Він сильно злякався, але також відчував дивне піднесення. Подумав: «Якщо вона кинеться на мене з цієї відстані, то я або зразу помру, або вона мене так покалічить, що все одно проживу недовго. А коли не кинеться, то я тут чудово попрацюю. Чудово».

Навіть у мить, коли його життя було в небезпеці, він розумів, що це хибний логічний зв’язок: так само дитина могла б вважати, що коли певна хмара затулить сонце, то їй на день народження подарують велосипед, — але водночас твердження здавалось абсолютно істинним.

Лосина мамця раптом мотнула головою, буцнувши теля в корму. Мале скрикнуло майже по-овечому, зовсім не схоже на хрипке бекання татового старого березового конуса, що імітував голос лося, й потупотіло до лісу. Мамця пішла за ним, зупинившись раз, щоб видати Дрю останній, лихий погляд: «Тільки руш за мною — і помреш».

Дрю випустив повітря, котре й не помітив, що затамував (сивобороде кліше з трилерів виявилося правдивим), і рушив до ґанку. Рука з ключами трохи тремтіла. Він уже казав собі, що насправді не наражався на небезпеку: якщо лося не зачіпати, навіть нервову мамцю, то й він тебе не зачепить.

Крім того, все могло бути набагато гірше. То міг бути й ведмідь.

8

Він увійшов, очікуючи побачити гармидер, але в хатинці було вичищено й вимито. Безперечно, Старий Білл постарався; могло навіть бути, що в день самогубства той востаннє прибрав усе до ладу. Старий ганчір’яний килимок Еґґі Ларсон досі лежав посеред кімнати, трохи посотаний по краях, але ціленький. На цеглинах стояла рейнджерська грубка, готова прийняти