Читати книгу - "Якщо кров тече"

дрова, а її слюдяне віконечко вичистили не гірше, ніж підлогу. Ліворуч була рудиментарна кухня. Праворуч стояв дубовий обідній стіл з краєвидом на ліс, що спускався до струмка. У дальньому боці кімнати були продавлена канапа, пара стільців і камін, який Дрю вагався розпалювати. Хтозна, скільки креозоту там накопичилося в димарі, не кажучи вже про живність: мишей, білок, кажанів.

Кухонна плита, певно, була новою в ті часи, коли єдиним супутником Землі ще залишався Місяць. Поруч із нею стояв відкритий і чомусь схожий на труп вимкнений холодильник. Порожній, якщо не рахувати пачки соди. Телевізор у зоні вітальні їздив на коліщатках. Дрю пам’ятав, як вони вчотирьох сиділи перед ним, дивилися повтори «Військово-польового госпіталю» і їли розігріту готову вечерю.

Під західною стіною хатинки спиналися вгору дощані сходинки. Нагорі була така собі галерея з рядом полиць, заставлених здебільшого м’якими палітурками — тим, що Люсі називала літературою для дощових днів на дачі. У галерею відчинялися дві спальні. Дрю з Люсі спали в одній, а діти — в другій. Чи перестали вони приїздити сюди, коли Стейсі почала скиглити про те, що їй треба приватності? Через це? Чи вони просто стали надто заклопотані, щоб збувати літні тижні на дачі? Дрю не міг пригадати. Він просто був радий повернутися сюди, а ще з того, що ніхто з наймачів не зник у тумані разом з килимком його матері… хоча кому він потрібен? Колись він мав розкішний вигляд, але зараз годився тільки щоб по ньому ходили в забруднених у лісі чоботах або голими ногами, якщо ті змокли від бродіння в струмку.

— Я можу тут працювати, — сказав Дрю. — Так.

Він сахнувся від звуку власного голосу — мабуть, був і досі накручений від протистояння з лосиною мамцею, — а тоді засміявся.

Електрику перевіряти не було потреби, бо Дрю бачив червоний вогник, що блимав на старому татовому автовідповідачі, але він усе одно клацнув вимикачем і запалив горішнє світло, бо полудень уже починав прощатися. Дрю підійшов до автовідповідача й натиснув «ПРОСЛУХАТИ».

«Дрю, це Люсі». Голос звучав нестійко, ніби долинав з двадцяти тисяч льє під водою, і Дрю пригадав, що цей старий пристрій, по суті, касетний плеєр. Дивовижно, що він узагалі працює. «Зараз десять хвилин на четверту, і я трохи хвилююся. Ти вже там? Подзвони, щойно зможеш».

Дрю зрадів, але водночас роздратувався. Він приїхав сюди, щоб уникнути всього, що відволікає, і останнє, чого йому треба, — це щоб наступні три тижні Люсі зазирала йому через плече. Утім, він подумав, що вона має поважні причини для хвилювання. Він міг втрапити дорогою в аварію або обламатися на Гімнистій дорозі. Вона переживає не про те, що він тут сказився через книжку, яку ще навіть не почав писати.

Ця думка викликала в пам’яті лекцію, яку він слухав коштом кафедри п’ять чи шість років тому: Джонатан Франзен говорив до повної зали про мистецтво й ремесло роману.

Він тоді сказав, що вершину переживань у ході написання роману письменник проходить до того, як почне, тобто поки все ще лишається в його чи її уяві. «Навіть найясніша частина задуманого у вашій голові губиться під час перекладу», — сказав тоді Франзен. Дрю пам’ятав, як подумав, що з боку Франзена доволі егоцентрично вважати, що його персональний досвід може бути універсальним.

Дрю взяв слухавку (у прадавній формі гантелі, чисто чорну й неймовірно важку), почув упевнений сигнал і набрав мобільний Люсі.

— Я тут, — сказав він. — Жодних проблем.

— О, добре. Як дорога? Як хатинка?

Вони трохи побалакали, а тоді він поговорив зі Стейсі, котра щойно зайшла зі школи й вимагала телефон. Повернулася Люсі й нагадала йому змінити запис в автовідповідачі, бо від старого їй моторошно.

— Обіцяю тільки, що спробую. Цей апарат міг бути дуже сучасним у сімдесятих, але відтоді минуло пів століття.

— Спробуй, будь ласка. Тваринний світ уже пока­зувався?

Він подумав про лосину мамцю, як вона опустила голову, ніби роздумувала, чи кидатися на нього й чи топтати на смерть.

— Кілька ворон, ото й усе. Слухай, Люсіє, я хотів би занести свій мотлох усередину, поки сонце не сіло. Наберу пізніше.

— Десь о пів на восьму було б непогано. Зможеш побалакати з Брендоном, він до того часу повернеться. Пішов вечеряти в гості до Ренді.

— Зрозумів.

— Більше нема чого розказувати?

Можливо, в її голосі прозвучала тривога, або її додала його уява.

— Та ні. На Західному фронті без змін. Люблю тебе, кицю.

— І я тебе люблю.

Він поклав смішну старомодну слухавку й заговорив до порожньої хатини.

— Ой, стривай, згадав дещо, кицю. Старий Білл виніс собі мізки просто в нас на порозі.

І вразив себе самого реготом.

9

На той час, коли весь багаж і припаси опинилися в будиночку, вже повернуло на сьому, а Дрю зголоднів. Він відкрив на пробу кран у кухні, і, трохи попирхавши й побурчавши в трубах, з нього порснула мутна вода, яка згодом змінилася холодною, ясною і спокійною. Він наповнив казан, увімкнув плиту (тихе гудіння великої конфорки викликало спогади про інші вечері в цій хатинці) й почекав, поки закипить, щоб можна було всипати спагеті. Соус він теж мав. Люсі вкинула до однієї з коробок пляшечку «Раґу». Сам би він точно забув.

Він зважив, чи не підігріти банку горошку, але передумав. Він на дачі і їстиме по-дачному. Але без алкоголю — він не брав його з собою і не купив нічого у «Великому 90». Якщо робота піде, як він очікував, то наступного разу в крамниці можна буде винагородити себе упаковкою «Бада». Він міг би навіть набрати чогось на салат, хоча й підозрював, що в категорії «Овочі» Рой Девітт мав на продаж досхочу попкорну й заправки для хотдогів — і вважав, що цього досить. Може, ще знайшов би десь стару банку з кислою капустою для власників екзотичних смаків.

Чекаючи, поки вода закипить, а соус підтушкується, Дрю ввімкнув телевізор, не очікуючи побачити нічого, крім відсутності сигналу. Натомість з’явився блакитний екран і слова «З’ЄДНАННЯ З ДИРЕКТВ». Дрю сумнівався в успіху, але дав телевізору спробувати. Якщо той взагалі збирався щось робити.

Він саме порпався в одній з нижніх шафок, коли в хатинці загорлав голос Лестера Голта, так сильно злякавши Дрю, що він скрикнув і впустив щойно знайдений друшляк. Розвернувшись, він побачив випуск вечірніх новин NBC — зображення чисте як сльоза. Лестер саме розповідав про останню бридню Трампа і вже наго­тувався передати слово Чакові Тодду, котрий знав усі паскудні подробиці. Чак ухопив пульт і вирубив телевізор. Приємно знати, що той працює, але Дрю не мав жодного наміру засмічувати собі мозок Трампом, терористами чи податками.

Він приготував цілу коробку спагеті й з’їв майже все. Уявив, як Люсі сварить його пальцем і вказує — знову — на його характерну для середнього віку округлість у поясі. Дрю нагадав їй, що не обідав. Він помив нечисленні тарілки, думаючи про лосину мамцю і самогубство. Чи було для котрогось із них місце в «Гіркій річці»? Для лосиці — навряд. Для самогубства — можливо.

Він подумав, що Франзен, мабуть, мав