Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 5. Мертві душі, Микола Васильович Гоголь"

— Будь ласка, що за прохання? Ви повний господар: і екіпаж, і все у вашому розпорядженні.

Після такої розмови вони попрощалися і розійшлися спати, не без роздумів про дивну вдачу один одного.

Дивна, одначе, ж річ! На другий день, коли подали Чичикову коні і вскочив він у коляску з легкістю майже військової людини, одягнений у новий фрак, білий галстук і жилет, і покотив засвідчувати пошану генералові, Тентетников відчув таке хвилювання духу, якого давно не переживав. Весь цей іржавий і дрімотний хід його думок перетворився в діяльно-неспокійний. Обурення нервове пройняло раптом усі почуття зануреного досі в безжурні лінощі тюхтія. То сідав він на диван, то підходив до вікна, то брався за книгу, то хотів мислити — марне хотіння! думка не лізла йому в голову. То намагався ні про що не мислити — марне намагання! уривки чогось, схожого на думки, кінці і хвостики думок лізли і звідусіль накльовувались йому в голову. «Чудний стан!» — сказав він і присунувся до вікна дивитися на дорогу, що перетинала діброву, край якої ще клубочилася, не встигши улягтися, курява. Але, облишивши Тентетникова, підемо за Чичиковим.

Глава друга

Добрі коні за півгодини з чимсь пронесли Чичикова через десятиверстний простір: спочатку дібровою, потім хлібами, що починали зеленіти на свіжій ріллі, потім краєм гори, звідки щохвилини відкривалися краєвиди в далечінь; потім широкою алеєю лип, які ледве починали розвиватися, внесли його на саму середину села. Тут алея лип звернула праворуч і, перетворившись у вулицю овальних тополь, обгороджених знизу плетеними коробками, уперлася в чавунні просвітчаті ворота, крізь які виднівся кучеряво різьблений фронтон генеральського дому, що спирався на вісім корінфських колон. Звідусіль тхнуло олійною фарбою, яка все оновлювала і нічому не давала постаріти. Двір чистотою подібний був до паркету. Поштиво зіскочив Чичиков, звелів про себе доповісти генералові і був проведений до нього прямо в кабінет. Генерал вразив його величною зовнішністю. Він був в атласному стьобаному халаті чудесного пурпуру. Одвертий погляд, обличчя мужнє, вуса і великі бакенбарди з сивиною, стрижка на потилиці низька, під гребінку, шия, ззаду товста, так звана на три поверхи, або в три складки, з тріщиною впоперек; словом, це був один з тих картинних генералів, на які такий багатий був знаменитий дванадцятий рік. Генерал Бетріщев, як і багато хто з нас, мав у собі поруч з безліччю достоїнств і безліч вад. Те й друге, як водиться в руської людини, було накидане в нього в якомусь мальовничому безладді. В рішучі хвилини — великодушність, хоробрість, безмежна щедрість, розум у всьому і, на домішку до цього, примхи, честолюбство, самолюбство і та дрібна образливість, без якої не обходиться жоден руський, коли він сидить без діла. Він не любив усіх, хто випередив його по службі, і говорив про них уїдливо, в дошкульних епіграмах. Найбільше перепадало його колишньому товаришеві, якого вважав він нижчим від себе і розумом, і здібностями, і який, одначе, обігнав його і був уже генерал-губернатором двох губерній, і, як навмисне, тих, де були його маєтки, так що він опинився немовби в залежності від нього. Щоб помститися, шпигав він його при всякій нагоді, порочив усяке розпорядження і вбачав у всіх заходах і діях його верх нерозсудливості. В ньому все було якесь дивне, починаючи з освіти, якої він був поборником і ревнителем; любив показати себе, любив також знати те, чого інші не знають, і не любив тих людей, які знають щось таке, чого він не знає. Словом, він любив трохи похвастати розумом. Вихований напівіноземним вихованням, він хотів грати в той же час роль російського барина. І не дивно, що з такою нерівністю в характері, з такими великими, яскравими протилежностями він мусив неминуче натрапити на безліч неприємностей по службі, внаслідок чого і вийшов у відставку, обвинувачуючи в усьому якусь ворожу партію і не маючи великодушності обвинуватити в будь-чому себе самого. У відставці зберіг він ту саму картинну величну поставу. Чи в сюртуку, чи у фраку, чи в халаті — він був однаковий. Від голосу до найменшого руху тіла, в ньому все було зверхнє, владне, що викликало в нижчих чинів якщо не пошану, то принаймні острах.

Чичиков відчув і те й друге: і пошану, і острах. Схиливши поштиво голову набік і розставивши руки врозкид, неначе готувався підняти ними піднос із чашками, він на диво спритно нахилився всім корпусом і сказав:

— Визнав за обов’язок відрекомендуватися вашому превосходительству. Маючи пошану до доблестей мужів, що рятували вітчизну на бранному полі, визнав за обов’язок відрекомендуватися вашому превосходительству.

Генералові, як видно, не не сподобався такий підхід. Зробивши дуже приязно рух головою, він сказав:

— Дуже радий познайомитися. Ласкаво прошу, сідайте. Ви де служили?

— Поле служби моє, — сказав Чичиков, сідаючи в крісло не посередині, а навскоси, і ухопившись рукою за поручні крісла, — почалося в казенній палаті, ваше превосходительство. А дальше протікання оної відбував по різних місцях: був і в надворному суді, і в комісії побудування, і в митниці. Життя моє можна уподібнити ніби до судна посеред хвиль, ваше превосходительство. Терпінням, можна сказати, сповитий, виколисаний і, бувши, сказати б, сам уособлене терпіння… А що було від ворогів, які зазіхали на саме життя, так цього ні слова, ні фарби, ні самий, сказати б, пензель не зуміє передати, так що на схилі літ своїх шукаю тільки куточка, де провести б решту днів. Спинився ж тим часом у близького сусіди вашого превосходительства…

— У кого це?

— У Тентетникова, ваше превосходительство.

Генерал поморщився.

— Він, ваше превосходительство, дуже кається в тому, що не виявив належної пошани…

— До чого?

— До заслуг вашого превосходительства. Не добере слів… Каже: «Коли б я тільки міг чимсь… тому що справді, — каже, — умію цінити мужів, які рятували вітчизну».

— Даруйте, що ж він? Та я ж бо не серджусь, — сказав, злагіднівши, генерал. — В душі своїй я щиро полюбив його і певен, що згодом він буде прекорисною людиною.

— Цілком справедливо зволили висловитись, ваше превосходительство: істинно прекорисна людина; може покоряти даром слова і володіє пером.

— Але пише, я так думаю, дурниці — якісь віршики?

— Ні, ваше превосходительство, не дурниці… Він щось путяще… Він пише… історію, ваше превосходительство.

— Історію? Про що історію?

— Історію… — тут Чичиков спинився, і чи тому, що перед ним сидів генерал,